Заспокой мене, любий, прошу, заспокой,
Голос твій, мовби з медом парне молоко,
Так заснути боюсь, адже біля ріки,
Де втопитися мріють вербові гілки
І з плачем нарікають на долі гіркі -
Жовтоокі потвори, ікласті вовки
Чорні тіні з водицею мчать під місток,
Мого бідного серця жадають шматок -
Незагоєні рани привабили їх,
Бо забарвлено кров’ю незайманий сніг…
Блисне жовтим пітьма - і застигну німа,
Не задмухуй свічок, бо загасну сама
Любий тихо прокляв потойбічні ліси,
Як насняться страхіття, будити просив,
Аби вийти на герць із нездоланим злом,
І тривога ножем борознила чоло.
Не будитиму, знаю, що пізно ти ліг,
Подолавши виснажних десятки доріг
І зазвавши наснагу в оздоблений ріг,
Я потвор самотужки вполюю своїх.
