Добридень, Василю! У Галичині
різдвяні сніги. Небагато, а білі.
Напевно, як в ангелів крила. Мені
здається, що через один-два-три дні
вони будуть трохи, як ми, посивілі.
Мудріші? Навряд чи. І добре то є.
І добре, що ми ще сивіємо трохи
і що пам’ятаєм сирітство своє,
свою Галілею і свій Віфлеєм,
і… плаття червоне у білі горохи.
Ти знаєш, якби ти до мене прийшов,
не вчора, не завтра, а саме сьогодні
і з п’яних очей запитав про любов,
то я би повів не про шовк а чи кров –
про білі горохи на платті червонім.
Якби ти до мене прийшов, ми б могли
плести плетениці не тільки про плаття –
про парки Гертруди, святкові столи,
про рідні пустелі, чужі постоли
і навіть (було би бажання) про Плавта.
Але так не буде. Бо то. І бо так.
А буде як буде, і добре нам буде.
І зірка, і троє царів при дарах,
загублені в наших безмежних полях.
Ніхто не забутий, ніщо не забуте!
Добраніч, Василю! Сніги і зима
хай будуть зі мною – я матиму втіху,
а ми мій привіт величезний тримай
і мишачу жменьку, бо більше нема,
різдвяного, білого, зимного снігу.
