В аквамарині неба місяця напівпрозорого льодяник
розсмоктується-тане, наче крига у воді.
Вдивляюсь у вікно:
сьогодні уночі неначе бачила примару -
це ти у сні бентежнім знов до мене приходив...
Не намагаюся ловити тіні зниклих сутінків -
вони пройшли крізь призму ночі й щезли, наче дух.
Луну від слів твоїх в долонях молитовно заколисую
і залишки від сну роздмухую, мов пух, -
Із тих кульбабок сизих невагомі парашутики
усе ж притягує до себе, мов магніт, земля -
і приземляються легенько згустками минулого,
відходять в вічність, всотуються в забуття.
Отак іти б за шепотом твоїм все травами і травами,
високими по перса, чи то майже до чола -
а наді мною б вирували вітром й океанами
синьо-прозорі і бездонні небеса...
