Абелю Янзсону Тасману – далекозору і вітрокроку, капітану і командору. Щиро.
Вузькими вуличками пошуків Істини
Блукає трамвай прозорості минулого.
Обличчя відкриті туману: вже ніч,
Так темно, що вогні стеаринових свічок
Та гасових лямп безбожника Джузеппе
Нагадують світло галактик – рожеве,
Наче то не круговерті зірок, а блимала
Амстердаму – міста моряків і вітрильників
Торговця прянощами Антоні ван Дімена –
Знавця капелюхів, шукача Невідомого.
Збираю каміння блискучі
На березі ріки Вічності:
А вже осінь світу людей,
А вже падолист кольорових снів
Мрійників задивлених в Небо.
Вітер над очеретом нещасть –
Годую коней з руки – коней планет
Зерном, що розсипала Гера*.
Я знав двох Джузеппе** –
Обидва романтики і втікачі
Від буденності. Від «реальності»,
Яку вигадав Кронос***.
Все крокую назустріч холоду,
А в мріях цвітуть орхідеї,
Де і коли, на якій понурій рівнині
Назбираю в крисаню жуків-світляків
Щоб побачити стежку у тьмі –
Хоч трохи.
Примітки:
* - краплі розчину лактози з емульсією жирів – це теж зерна – зерна життя. Не дивуйтесь. Ота ріка над головами людей, в яку пірнають знизу д’горі не розсипана сіль, а зерна, що повисипались з воза і колись проростуть.
** - один Джузеппе вчив людей бути вільними, а другий Джузеппе вчив дерев’яних чоловічків бути живими. Безбожником я назвав отого – другого, що зловживав червоним вином.
*** - Кронос був фантазером. Якби це було не так, світ був би зовсім іншим, і Сатурналії святкували б зовсім не так…
