«… Приплине крізь потоки думок
Сірий, мов сталь журавель –
Ти йому відкриваєшся…»
(Пауль Целан)
Коли день полиновий, а ніч совина
Глипає Місяцем-лупалом у безсоння твоє,
І дихаєш запахом жовтого листя кленів,
Коли відчуваєш горобиновий смак світанку
На вустах, що звикли казати: «Прощай!»
Щогодини, коли блюз ностальгії
В кожній калині звучить,
Тоді
Забуваєш про спокій
І свої одкровення, що луною над Стіксом,
Чи то річкою мідною, де човен самотній
(А ти ж був рибалкою, перевізнику мій,
Колись, в часи мальованих глечиків)
Забуваєш про сон, про візерунок опалого листя
І звіряєш осінньому птаху – сірому,
Наче твої сліди на піску в сутінках,
Наче тінь на болотах реліктових
Наче спогади, де завжди бракло барв.
Коли вітер мовчить, коли осінь стулила уста,
Дослухаюсь до тиші, хочу почути «кру» -
Крик прощальний. Та чую лише
Помах крил. Металевого журавля.
І шепочеш йому сокровенне. Таємне.
Твоє.
Сховане в глибині
Душі-криниці.
