Птахами в вирій полетіли
Старенькі бабця з дідусем.
На самоті хатинку білу
Лишили між людських осель.
Ніхто в ній світла не запалить,
Дровець з сараю не внесе.
Барвінок зсушений, зів’ялий
В вікно киває: от і все…
Це ж восени садок уродить –
Онук там яблука збирав!
Сумує за життям природа,
Схилився сонях поміж трав.
Бур’ян розрісся пишно-густо,
Де мальва у старих цвіла.
Підпертий тин схиливсь до пустки –
Дві сиротини край села.
І знову чують: бабця взула
Старі зашиті шкарбуни.
Малює спогади минуле –
Із дідусем ще вдвох вони.
Завжди ладком, в повазі щирій,
так вік поважний і згасав.
Тож майже разом пару в вирій
Взяли прозорі небеса.
Садиба бачила багато:
Кохання світло й біль від втрат.
Тепер їй завжди виглядати
Птахів, що з вирію летять.
/Надихнула однойменна картина чудового художника Івана Марчука./
ID: 908401
автор: Білоозерянська Чайка /Марина Зозуля./
