Літак з неба падав, ревли навіжено мотори,
Крило перекреслило залишки судного дня,
У небі лишались одні перелякані зорі,
Та душі єднались, неначе велика рідня.
Літак з неба падав, як вічно порепана доля,
Заходив у штопор, як в пеклі згорілі роки,
І тільки тремтіла травичка приречено в полі,
Об котру вже скоро здиратиме лайнер боки.
Усе відбулося, вогонь лиш зривався до неба,
Ревучи між тиші, де миттю померли слова,
І тільки обабіч горнулась, ховалась у себе
Вціліла для світу, для себе, для Бога трава.
