А мені б із самоти
До людини дорости,
Власну душу взяти в стомлені долоні,
І до серця доплисти,
Де зруйновано мости,
І покласти, щоби грілась на осонні.
А тоді із теплих днів
Повернутися до слів,
Котрі в душу віють снігом і журбою,
Щоби спати не посмів,
Щоби виринув зі снів,
І зустрівся з непричесаним собою.
Все зробити, як хотів,
Збутись стоптаних підків,
І босоніж щоб стежиною до хати,
Дрова в топці – кров нагрів,
Задрімав, замуркотів,
Все так просто, а хотілось так багато.
Ну а потім із гори
Літ глибоких конури
Шлях побачиш, котрий стоптаний тобою,
І застогнуть явори
Звуком трухлої кори,
Котра душу затулила самотою.
