Віриш мені – вір!
Дорога ця через прірву до білих, як небо, гір,
до синіх квітучих долин на міжгірському плато́,
до вилиць твоїх, до скронь, яких не любив ніхто.
Дорога ця крізь тумани, крізь серпантин стежок,
крізь ві́ргу, кисневий голод, морок, страх і амо́к.
Дорога між скелями тиші, між скелями втоми і бід –
гостра, неначе ікла, холодна, неначе лід.
Хребет вигинають гори…Між лопаток твоїх – зірки.
Кривавить призахідне сонце, і контур твоєї руки
нагадує древні храми, зведені для молитов…
Коли вирушають у гори – шукають насправді любов.
Угору, угору, у гори – до піку святого в собі.
Ти нікому ніколи не вірив, нікого іще не любив.
Ти казав, що гори і тиша – це те, що приходить у сон,
і він стає концентрованим, неначе слова чи озон.
Що напрями неважливі, коли ти знаєш, де схід.
Що дороги не мають закінчень і течуть не «до», але «від».
Ти казав, що немає болю, бо біль – твоє друге «я».
І, коли ти береш гітару, цей біль, ніби нота «ля» –
грає високо і прозоро, як повітря на висоті,
через те тобі треба в гори,
в хмарні самотні гори, – щоб знайти в них орієнтир.
Я не знаю, чи узяла б я на себе твій мідний хрест,
але знаю: в моїх видіннях є дорога на Еверест.
Вона тягнеться лабіринтом поміж буднів, між снів і слів,
вона тягнеться, ніби шрам, поміж рідних печальних брів.
І я йтиму, допоки сили, за тобою чи у тобі,
бо я хочу, щоб ти повірив, обіперся і полюбив.
Бо це сходження до вершин – і є твій орієнтир:
йти у гори – це йти за серцем…
Віриш мені – вір!
