Вокзал-вертеп.
Платформ
піски рухомі...
Табло годинника –
крізь сліз їдкий туман.
І вже летить
тунелем з потойбіччя
стрімкий експрес –
ревкий левіафан.
За мить щемку
помчить – тебе від мене –
крізь передмістя сіру пелену...
Я ж, серце
затиснувши у долоні,
мистецтво втрати
вповні осягну.
Немов полин,
гірчать вуста зашерхлі.
І їх мені
вже більше не спивати...
Як коротко жила
одна любов
смішна...
Яку так довго
треба забувати...
