У домі не буде нікого. Нікого...
А на душі буде темно і пусто.
І час краплинами воску заплаче,
на різнотрав'я спливатиме густо.
Гірко опуститься хліб поминальний
на обрус білий жертовним чеканням.
Вітру нічного обернеться шурхіт
в сліпих віконниць старече зітхання.
Хрипко годинник вітатиме північ.
Хвиля шовкова вкриє розп'яття.
Пам'яті бранка, doña Desnuda
тричі промовить своє закляття.
Миртова гілка на рамі портретній...
Doña Desnuda викрикне ім'я...
Смерть, як дуенья стара, за плечима,
холодом жаху дихне їй у тім'я.
Чадно конатимуть вівтарні свічі...
Вірний закляттю, важкою ходою
Вежі Північної вічний Господар
тінь мовчазну приведе із собою.
Гаспидом страх заповзатиме в лоно.
Лоно гріховне... Doña Desnuda,
що тепер сльози, біль і сирітство...
Випалить серце любовна облуда.
З привидом дике, блюзнірське весілля...
З тінню навіки єднання потворне...
Той, що байдуже стоятиме поряд,
слова не зронить і не пригорне.
Вироком в ніч закрадеться світанок.
Час на печать... Та судилось прокляття.
З ним – неможливо. Без нього - не жити.
Що вороття, як немає каяття...
Вікна і двері - навхрест, щоб напевно.
Ладаном - стіни, аби стихли ночі.
Дітям накажуть - триматись подалі.
Дівам нашепчуть - відводити очі...
