Ми з нею подруги—сто літ,
і двісті літ вона-- киянка,
і розмовляли ми завжди
російською, як мало бути,
а нині з двох кінців землі
прийшли на Скайпову стоянку
і все петляємо довкіл,
щоб у розмові не схибнути.
У неї морщиться чоло,
і полум’Янішає погляд:
“Да я б уже давным-давно
язык укрАинский бы знала,
но ведь укрАинцы со мной
всегда на русский переходят,
лишь только я заговорю,
не затруднив меня нимало!”
Ми зустрічалися сто літ,
і у догідливім припадку,
лиш відкривала вона рот,
я поспішала знову й знову
так запопадливо (чому?)
вдавати з себе акробатку
і переходити стрибком
на (кому з нас?) зручнішу мову.
І що мені їй відказать
в новітній простір віртуальний?
До мене вперше вона так
із пильним докором зверталась.
І вкотре знала я, що ми
у легкодухості фатальній
себе зневажили самі,
Росія тільки скористалась.
