За сіножатями кував коваль наш оберіг,
Птахами білими сідали зорі на поріг,
Поміж роздолами стелились роси полином,
А ми впивалися свіжозабродженим вином.
Стогами сіно вже колючу вкрило знов стерню,
Опалі зорі враз та й уподібнились зерну,
Зсивів полин, як дим, зітрух і зсипавсь на траву,
А нам так вірилось, що був живим він наяву.
Зійде отавами отой ковальський давній луг,
Засяють зорі знов, на новий в небі ставши круг,
Прийде весна рясна, росою вмивши полини,
І ми проклюнемось, не знавши давньої вини.
Ковальський молот знов загупотить із-за лугів,
І вкотре зорі нам на землю висиплють богів,
Полин усоте в днях засохне й знову зацвіте,
І ми зростемо там, як той полин в лугах росте.
За сіножатями кує коваль нам оберіг,
Птахами білими сідають зорі на поріг,
Ми обіймемося, сягнувши краю полином,
Уста всолодимо свіжозабродженим вином.
