У кохання впаду, як у річку з крутого я берега,
Пропаду, пропаду, як утопленик в мулі на дні,
Одночасно злечу я, мов сокіл, з високого дерева,
Одночасно згорю, як підпалене жито на пні.
У кохання ввірвусь я, мов смерч у дрімаюче селище,
І накою біди, наламаю там дров і дахів,
Одночасно травою шовковою стану, що стелиться,
І метеликом пурхну беззахисним поміж птахів.
У кохання зайду, як засуджений в камеру смертників,
Помолюся до Бога, що втілився нині в пістоль,
Одночасно відчую над людством себе якимсь зверхником,
Одночасно в розвідку піду, позабувши пароль.
У коханні зітлію, як мокра солома підпалена,
Димом звіюсь гірким та ядучим, неначе той смог,
Одночасно чортякою стану, у пеклі обсмаленим,
Паралельно святим та безгрішним стаючи, мов Бог.
Бо в коханні нема аксіом, що беруться за істину,
І нема теорем вже допечених, ніби пиріг,
В ньому грішне й святе, чорне й біле навік перемішане,
Тобто сутність життя, до якої ніхто не добіг.
