© Михайло Нечитайло, 06-08-2015
|
Жив поет лиш у власному слові,
Поза ним існував він лишень,
Жив у мрії він дивно-шовковій
Той єдиний свій здибати день,
Де думки його зринуть над світом,
Обіпершись на силу крила…
Мрії жаром горіли в піїта,
Слово ж тліло в шухляді стола.
Слово тліло, а часом і трухло,
З пилом линуло у забуття,
Лиш талант у поета не тухнув,
Доки тліло в поеті життя.
Лиш талант у поета не гаснув,
Жив, забутий всіма, й не вмирав,
Хоч стонадцять разів був нещасним,
Все ж бо жив, бо творити жадав.
Не збулася поетова мрія,
Не зросло його слово над світ,
Вмер, понісши в могилу надію
Власним думам високий дать літ.
Вмер поет, і згубилося слово,
Не зчитали його, не взяли,
Не знайшлось йому місця в розмовах,
Нічиїх, мов думки й не жили.
Мов не билось поетове серце,
Мов на світі його й не було,
Мовби слово, життям перетерте,
Для одного поета й жило.
Світ жорстокий, не кожна билина
Проростає, щоб дати нам квіт,
Все ж талант засіває людина,
Якщо Бог дав імення – піїт.
Світ жорстокий, не кожна пташина
В небі креслить крилом пірует,
Все ж талант свій плекає людина,
Раз у серці у неї поет.
І дарма, що талант той загинув,
Невідомістю знищивши злет,
Та людина жила, як людина,
Бо поет у ній жив, бо поет.
Тож не треба тужити, панове,
То пусте – слави-зрадниці злет,
Бо поет був із щастям знайомий,
Найважливішим – він був поет.
Він прожив лиш у власному слові,
Глибину зрозумійте лишень,
У жорстокому світі, панове,
В чорних днях він шукав ясний день.
Сяйво днів він збирав по краплині,
Огортав ним єство і буття,
А що треба для щастя людині,
Як не світла у власне життя.
Ех, наскільки б цей світ став прекрасний,
Щоб у кожній душі за скелет
Був хоч власний, щоденно-незгасний,
Не для слави, для світла поет.
|
|
кількість оцінок — 0 |
|