Осиплються роки на душу, як попіл,
Зітліє кохання, розвіється дим,
І вже не злітатиме серце, як сокіл,
І більше не буду вже я молодим.
Сріблястії роси осядуть на скроні,
Похилять турботи мій стан до землі,
Надії і мрії припинять погоню
До слави в запальнім юнацькім сідлі.
Літа споловіють, як колос із жита,
І мудрий в очах засивіє туман,
На плечах провисне тісна колись свита,
Піде в генерали бунтар-отаман.
Засяде у штабі, на карту погляне,
Усе розпланує від а і до я,
Не схибить, та радісно серцю не стане,
Бо в мудрості молодість згине моя.
Ой, брате-отамане, стань на стремено,
І вітер допоки не вичах в думках,
Підстав тому вітру міцні ще рамена,
Несися з ним шляхом, як є ще той шлях.
Що мчить нас до слави, в надіях сповитий,
Дарує коханням, як медом бджола,
Як є ще той шлях наш, копитами битий,
То старість ще душу в полон не взяла.
Ех, мудрість, звичайно, хороша є справа,
Всебічне знання – мрій, напевно, вінець,
Та юність не вічна, тікає, шалава,
І томиться кінь, і в шляхів є кінець.
Життя нам чіпляє погони на плечі,
Отаман плюс досвід – і вже генерал,
Ох, скинути б к бісу погони на вечір,
І збігати в край той, де юнь дає бал.
Та сиплються роки на душу, як попіл,
І мудрий в зіницях клубочить туман,
В сідло хочеш скочити, наче той сокіл,
А падаєш лантухом, екс-отаман.
Сріблястії роси сідають на скроні,
Пірнув би в кохання стривожений дим,
Та давлять погони, стриножені коні,
Повторно не був ще ніхто молодим.
