Я не поет. Та й на поезії знаюся мало, або і взагалі..., – як звичайна пересічна людина. Можливо, саме тому до віршованих рядків ставлюся, як мені здається, неупереджено. Нині у моді поезія „висока”, тобто та, котру ще не кожному й дано осягнути. Та у цьому відношенні в мене до неї заперечень немає, бо не завжди „мистецтво має належати народові”, інакше той народ не матиме стимулів для духовного зростання.
Мова йде про інше. Новітні форми подачі, що формуються на екранах лептопів, сумнівно філософські тексти не те, що не найвищого ґатунку, а й взагалі, часом зрозумілі лише їх авторові, не маючи жодного відношення до справжнього високого мистецтва, тим не менше заполонили інформаційний простір, не залишаючи в душах читачів жодного поруху, жодного відгуку. І тут мені немає чого заперечити, бо це, швидше за все, – такий собі черговий виток столітнього вже Декадансу. Нехай би воно було і так – кому яка до того справа, адже ж „чим би дитя не тішилось...”. Все було б нічого, якби не доводилося мені інколи чути зверхність таких авторів до поетів старої школи.
Саме через це мені й хотілося, аби ми згадали про головне призначення римованого Слова. А воно, як давно усім відомо, полягає в тому, аби пробуджувати в людських серцях, душах почуття високі і світлі, кликати за собою, туди – у височінь, до Творця.
Навряд чи усі гаківчани чули про Дмитра Іванова – чернігівського поета, головного редактора обласної газети „Гарт” і лауреата, між іншим, Шевченківської премії. Тим більше, навряд чи знайомі з його поезією. Для мене, у цій справі простака, Дмитро Іванов давно стоїть урівень як із живими, так і з увіковічненими вже класиками. Я хочу запропонувати товариству лише одну його поезію, лише з однією метою: показати на цьому прикладі чого варте просте Слово, без прикрас, заковик, зате ( єдина і головна умова!) – із часточкою поетового великого серця у кожній своїй букві. Нехай це буде, скажімо, імпровізований майстер-клас Поета для сучасної поетичної молоді.
Ані розлогої рецензії, ані синопсису – нічого такого наперед твору я не ставлю. Одне лише скажу: наряд чи знайдеться наукова праця історика чи документальний твір дослідника, чи прозовий художній твір, нехай і на кількасот сторінок, котрі розкажуть вам про Голодомор більше, викличуть емоції бурхливіші, ніж цей простий за формою і не надто великий вірш Майстра.
Дмитро Іванов.
МОНОЛОГ З ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЬОГО.
Падають з неба ромашки.
Хто ж стільки їх накосив?
Щось мені зранку так важко,
Що й підвестись нема сил.
Дивно: ромашки на кола
Перетворилися вмить.
Як їх багацько навколо
Крутиться –
не полічить!
Ба! Та це ж бублики справжні
Котяться в двір через пліт.
Так своїм запахом дражнять,
Ажень судомить живіт.
От би піймавсь хоч одненький!
Враз би його я зглитав.
Дав би й синичці маленькій,
Тій, що до мене літа.
Сяде в дворі на тополі,
З гілки на гілку стриба
І цінкотить, що у полі
Скоро поспіють хліба;
Що вже козельців чимало
Дуже смачних розцвіло
На кладовищі,
що стало
Більшим за наше село;
Що не сьогодні, то завтра
О світанковій порі
Маму побачу,
де ватра
Безу пахтить край воріт.
Пухлі, змарнілі від скрухи,
Знайдуть в торбинці на дні
Булки (а можна – й макухи)
Кусень
й уділять мені.
З’їм – стану знов прудконогим,
Вимчу до тих тополят,
Що край старої дороги
Щось в небеса лопотять.
Там, над полем пекельним,
Над хусточками жінок,
На величезній пательні
Смажиться
сонця жовток.
Буду сапальницям воду
З кухви
в кубушці носить.
І вже ні в кого з них
зроду
Хліба
не буду
просить!..
Я тій хорошій синичці
Теж все про нас розказав:
Й те, як Галинці – сестричці –
На цимбалятах я грав.
Галя співала так ловко,
Аж замовкали шпаки
Й навіть діди на колодах
Тихо скидали шапки.
Вся наша вулиця довга
Знай гомоніла про те,
Що голосок той –
од Бога,
А Галинятко – святе.
Сяяли мама і тато,
Слухаючи ті пісні...
... Що це?
Невже цимбалята,
Зроблені татом мені?
Грають самі і танцюють
Побіля мене.
Гопак!
Ще й паличками лупцюють
Швидко
старих горопах.
Ич, як вминають морелі* Морелі – дикі абрикоси.
Жадібні
ці дідусі...
... Тато були в нас веселі.
Тата любили усі.
Якось вони в комнезамі,
В хаті облізлій, курній,
Прямо при людях сказали,
Що ті колгоспи дурні
Скоро загонять до ями
Всіх, хто живе у селі,
Бо ненажерний диявол
Всівсь у московськім Кремлі.
Вранці
чужих цілу зграю
Тюха – сусід наш – привів.
Вивели тата з сараю,
Поволокли по траві,
До Воронька прив’язали
І по землі потягли.
Тато спочатку мовчали,
Потім стогнать почали.
От Воронько і злякався –
І вже алюром пішов.
А як налигач порвався,
Всього в крові,
тата знов
Били, топтали ногами,
Тюха ж найдужче старавсь...
Потім їх встрелив з нагана
Той, що найбільш матюкавсь.
Я не забуду до гробу,
Як,
вже зі світу
того,
Страшно дивились спідлоба
Тато
на зірку його.
Прийшлі Рябуху забрали,
Півня з курми,
Воронька,
Жито у клунку,
орало...
Нас не забрали
й Сірка...
Згодом уївся в нас голод...
Як почали їсти мох,
Мама ходили у город,
Щоб прокормить нас
шістьох:
Все, що зосталося з краму,
Їм довелось помінять!
А як Грицька в нас
украли,
Стали сміяться й співать.
І, як Миколку ховали,
Вітю, Володю,
все їм
Мама тихенько співали
Дивні співанки свої...
Смерть
поодинці
нас
жерла...
Й досі я
не зрозумів,
Чом, як Галинка померла,
Маму мов хтось підмінив.
В хату внесли вони пилку,
Воду поставили гріть.
Я заступив їм Галинку,
Став з усіх сил голосить:
„Мамо, не їжте Галинку!
З’їжте мене, як помру!..”
Галі поклав я в могилку
Ляльку любиму стару.
Тільки мої цимбалята
Встигли прощальну зіграть –
Мама їх вкутали платом
І понесли продавать...
... День за деньочком минає –
Мама ж додому не йдуть...
Довго й синички немає,
Теж голодує, мабуть.
... Ой! Малюки без одежі...
З крилами...
в двір наш летять
Й хлібчика просять.
А де ж їм
Хлібчика того узять?
Певне, він буде не скоро.
Я вже і сам добре спух.
Он в Дощенків
серед двору
Шість мертвяків,
а в Бідух –
Восьмеро.
Виповзли з хати
Пастись в спориші,
А голодюка проклятий
Там їх усіх
й порішив.
Я ж голодюку лякаю:
Як тільки він налетить,
Сам свою руку кусаю,
Сильно – аж кров цебенить.
Біль відганя голодюку.
Тільки щось трохи я здав:
Як не кусаю за руку –
Йде вже не кров,
а вода.
Ет, я не можу померти!
Сил, голодюко, не трать.
Ось доповзу до цеберки,
Губи змочу –
й буду ждать.
Може, діждусь-таки неньки?
Бозінько, сил мені дай!
Мамо!
Синичко рідненька!
Я ще живий!
Прилітай...
