Він – вир, що народжує рибу і повінь,
дороги і спогади, вітер і вірші.
До литок старі підступають любові –
як черви до ще не-заквітчаних вишень.
Цю книжку у нього на ґанку лишила
і жінка, і пам'ять, і – хто з них сильніший?
Бо спогади – вирок, бо дівчина – вирій,
що десь між лопатками верби колише.
Він пахне деревами густо і гостро –
і слова не знає, бо що йому слово?
Він – поле осоту, він – піст і апостроф.
А жінка вертається знову і знову,
а книжка ще тепла, і кроки ще чутно.
І вечір не гоїть скривавлений обрій.
І хто ти? – питає. А ким йому бути?
Він злий, бо прозорий. Він сильний, бо добрий.
І річка нуртує, хитається кладка.
Цей вечір – заклання, цей спогад – обжинки.
І гірко вустам від раптової згадки.
Бо – гаряче в литки,
бо – книжка,
бо – жінка.
