Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2635
Творів: 48244
Рецензій: 92940

Наша кнопка

Код:



Художні твори Поезія Переклад

МІДНИЙ ВЕРШНИК ШОВІНІЗМУ – МІСТИКА І НАЦІОНАЛІЗМ (вибрані тексти світової поезіїї).

© Саландяк Я Анонім, 23-09-2012
                                                          

    Основою моїх “інсинуацій” будуть: Тарас Шевченко – основоположник  українського націоналізму та Олександр Пушкін – глашатай російського шовінізму*, а  саме Шевченкова містерія “Великий льох” та не менш “містеричний” (окремо для цього опусу перекладений)  “Мідний вершник”** Пушкіна. Містичність обох сюжетів безсумнівна, але якшо Тарас Григорович визначає її заздалегідь ще у підзаголовку, то Олександр Сергійович   у передмові до «Мідного вершника» стверджує: “ Випадок, описаний  у цій повісті, основано на істині…”, очевидно думаючи, що укладає  містичний сюжет уже вищого порядку. Загалом  для шовінізму (вишої ступені націоналізму - переваги над іншими націями…) цілком природньо було б видати за правду (бажане, хай завідомо безумне) наступне:
…Як наче грому гуркотання,  
Оте тяжко-дзвінке скакання -
Що аж бруківку сотрясає.              
Й, осятий місяцем блідним,
Простягши руку в висоті,
За ним несеться Вершник Мідний
На дзвінко скачучім коні;
І  ніч усю безумець бідний,                    
Куди б стопи не обертав,                          
За ним повсюди Вершник Мідний
Із тяжким тупотом скакав…
Хоч з передмови, як мені здалось, випливає, що на “істині основано” лише деталі наводнення… але ж рівнозначно,  що і історія безумства “Євгенія”… начебто описана  В. Н. Берхом. Так це чи ні? Така деталь, мені здається,  додає твору відчуття надреальності його змісту  –  не просто собі вигадана повість…
    Шевченко у своєму “Великому льосі” теж наголошує на надреальну (сатанинську)  природу  того ж “вершника”:                          
...А мене, мої сестрички,
За те не впустили,  (до раю)**
Що цареві московському  (Петру Першому)****
Коня напоїла…
Читач  “Великого льоху”  досягає розуміння надреальності  шляхом аналізу тексту завідомо (штучно)  містичного: одну невинну душеньку не пускають до раю, бо перейшла з повними відрами дорогу Богдану Хмельницькому, коли той їхав  Москві присягати, другу за те, що царю коня напоїла, третю за те, що  цариці  просто усміхнулась… Істиною в цьому випадку є  історичні події руйнаціїї  української нації,  а містичною надреальністю – відчуття співпричасності, дух націоналізму…
Щоправда, якщо помислити лукаво, то Шевченкові узагальнення, зрештою, можна  витлумачити і на користь  російському шовінізмові:
Як сніг, три пташечки летіли
Через Суботове і сіли
На похиленому хресті
На старій церкві, «Бог простить:
Ми тепер душі, а не люди,
А відціля видніше буде,
Як той розкопуватимуть льох.
Коли б вже швидше розкопали,
Тойді б у рай нас повпускали,
Бо так сказав Петрові бог:
“Тойді у рай їх повпускаєш,
Як все москаль позабирає,
Як розкопа великий льох”…
Та насправді, скільки ж гіркої іронії!!! Ох! Як це повинно було зачепити українця за живе та “надихнути” на націоналізм…                                                                                                                                                                                                          
    Такою я визначаю роль цих двох непересічних авторів (сьогодні уже не менш “мідних”, ніж той “…вершник”)  у словянському… людському - христянському просторі, що отим шовінізмом та націоналізмом  доконечно розділений на хохлів та москалів. Подібна практика поширена повсякчас і по усій території  світу, розділеного віддавна і безповоротно …але уже нині, не дивлячись на здавалось би безкраю ненависть між народами (через отой націоналізм-шовінізм)…  все ж завжди  осяяному жевріючою надією на любов…  Відкинувши догмат вседозволеності для окремих  - робити, що завгодно в справах  “богоугодних”, та залишивши від шовінізму та націоналізму лише любов, ту, що була їх основою…любов до… що початково мислилась,  як християнська, - до Бога …                                                                                                                  

– Ми заслужили у Бога бути великими!
– Бог зробив усіх рівними!..
– Я прагну справедливості !
– Я прагну справедливості!                                                  
                                                                                                                        Суб’єкта націоналізму  - ображеного, впевненого у справедливості  та богоугодності своїх посягань. Суб’єкта шовінізму  - самовдоволеного, безконечно наглого з безсумнівним самоусвідомленням його богообраності…  Читаємо в оригінальному тексті: “Стоял Он”, а в тому місці де “Стояв Він”:
…По моховитих  берегах                                        
Хати чорніли в болотах,    
Притулок вбогого чухонця…                                          
Хто той “чухонець” , якої національності?   Але читаємо  далі:
…Де перше фінський риболов,                          
Печальний пасинок природи,                      
Сам коло низьких берегів                                                                    
Кидав в невідомії води
Свій ветхий невід, нині там…                
Той чухонець таки фін! А  як визначалась “ветхість невода” чи те, що фін невода “кидав в невідомії води”, а чи “печальність пасинка природи”?  Та ж отим шовінізмом і визначалась! Для підкреслення “дум великих”  (великості), що ними осяяний “Він”був. Не випадково ж на бідного Євгенія “підняв” Олександр Сергійович  “Вершника Мідного…” :  не забувай про велич російської держави!                                      
  “… Уже тобі!..”,- дорікнув Євгеній – і тої ж миті:
…Простягши руку в висоті,
За ним несеться Вершник Мідний
На дзвінко скачучім коні…
    Опускаючи інші деталі творчості великого російського поета, роблю висновок: Олександр Сергійович Пушкін, безсумнівно, тим таки шовінізмом натхнувся, бо й сам  перед “гордовитим бовваном” шапку знімає:
…І яка дума на чолі!
І яка сила в нім укрита!                                
А в цім коні який вогонь!
Куди ти скачеш, гордий кінь,
І де опустиш ти копита?
О грізний володар судьби!                    
Не  ти над прірвою самою,                  
На висоті, залізною вуздою
Підняв Росію на диби?...                                                                                                                                        
То що вже залишається бідному Євгенію?:
… З  тих пір, коли вже випадала      
Тією площею  дорога,
В його лиці відображалось            
Сумяття. І до серця свого
Він притискав поспішно руку,
Як би вгамовуючи муку,                  
Картуз поношений  знімав…              
Так і читачеві Пушкінового твору, пожалівши бідного Євгенія,  завжди залишається лиш одне -  високо задерши свого російського носа, все ж смиренно зняти поношеного картуза…  
А українцям що ж? Одному великому українцеві вистачило духу сказати:
…Мене мати забавляла,
На Дніпр поглядала;
І галеру золотую
Мені показала,
Мов будинок. А в галері
Князі і всі сили,
Воєводи… і меж ними
Цариця сиділа.
Я глянула, усміхнулась…
Та й духу не стало!…

…Чи я знала, ще сповита,
Що тая цариця –
Лютий ворог України,
Голодна вовчиця!..
Другий  великий “хохол”, покірно схиливши голову,  спромігся сказати  ідолопоклонно:
    -  Погляди, какие я тебе принес черевички! – сказал Вакула, - те самые, которые носит царица…*****
Поділились українці  (під “Мідним вершником”) на Гоголів  та Шевченків. Вже століттями… Але може вже “розкопав великий льох” і “все москаль позабрав”… і  “повпускають до раю”…
    Доля прихильна до нас. Здавлось би, як ніколи в новій українській історії… І…вже поховали Богдана Ступку… О як хотілось би, щоб останнього геніального українця з Гоголевого ряду… І може уже досить  “картуза” м’яти!?

* Шовіні́зм (фр. chauvinisme, в англ. версії — джингоїзм) — пропагування національної переваги на чужих етнічних територіях (на територіях іншої етнічної спільноти одним народом (нацією) — іншим народам (націям))  - інтернет, Вікіпедія.
** переклад здійснено згідно А. С. Пушкин Медный всадник  Москва Издательство «Русский язык» 1981
***,****  ремарки Аноніма.
***** Н. В. Гоголь. Ночь перед рождеством.

додаток

        СЛОВО ВІД ПЕРЕКЛАДАЧА                                                                                                                                                        
                                                                      

    Недосконалість художньої сторони перекладу цього текту зумовлена намаганням перекладача бути якомога ближчим до змісту  оригіналу та намаганням подати в результаті більш-менш римований текст… Найчастіше це втрата ритму через неправильність наголосів… але ж і оригінальний текст містить неправильні наголоси:
        …Мосты повисли над водами;
        Тёмно-зелёными садами…

       ...Стояли стогны озерами,
        И в них широкими реками…

        …И бедный ужин свой варит,
        Или чиновник посетит,…
Також художня сторона поданого нижче тексту страждає через небажання перекладача вживати кращі українські слова та звороти, а тому використано ближчі за звучанням до російських (так звані русизми) та поряд вжито винятково українські аналоги , наприклад: «… мусив був собі доправить …», «…О жахний  день!..», «…Гендляр відважний…», щоб відчувалась оригінальнисть стилю Пушкіна та все ж українськість перекладу…
    Але… перекладач, маючи певні меркантильні наміри, і не претендує на звання високохудожності…

ОЛЕКСАНДР ПУШКІН

Мідний вершник                                                          

Петербуржська повість
1833

   Передмова                                                                      

    Випадок, описаний  в цій повісті,                            
основано на істині. Подробиці                            
наводнення взяті з тодішніх                        
журналів. Допитливі                                              
можуть звіритись із звісткою,                      
складеною В.Н. Берхом.

Вступ                                                                      

   Де берег хвиль пустинних новий    На берегу пустынных волн                              
Стояв Він, дум великих повен,                                    
І   в даль дививсь. Пред ним широко                                          
Ріка неслася; бідний човен
По ній стремився одиноко.                                      
По моховитих  берегах                                        
Хати чорніли в болотах,    
Притулок вбогого чухонця;                      
І ліс, не грівшись в промінцях    И лес, неведомый лучам                                            
В тумані схованого сонця,
Кругом шумів.
              І думав він:
Звідсіль грозить ми будем шведу,
Тут буде місто, де був тлін    Здесь будет город заложен                                      
На зло пихатому сусіду.
Природою нам тут дано
В Європу прорубать вікно,
Ногою твердо стать при морі.
По хвилях нових  звідусюди    Сюда по новым им волнам                                            
Всі прапори у гості будуть,                                    
Забенкетуєм на просторі.                                    

    Пройшло сто літ, і юне місто,
Країн Північних диво і  краса,                      
З пітьми лісів, з боліт багнистих                                            
Піднеслось пишно, в небесса;                                      
Де перше фінський риболов,                          
Печальний пасинок природи,                      
Сам коло низьких берегів                                                                    
Кидав в невідомії води
Свій ветхий невід, нині там                
По жвавих берегах рядами
Струнких громадь тісняться
Палаци,башти; кораблі                  
Юрмою з всіх кінців землі                              
До пристаней багатих мчаться;            
В граніті береги  Неви;
Мости повисли над водами;
Темно-зеленими садами
Її  покрились острови,
Пред молодшою  столицею
Стара померкнула Москва,
Як пред новою царицею
Порфіроносная вдова.

    Люблю тебе, Петра творіння,
Люблю твій строгий, ставний вид,                    
Неви державнеє  стремління,
Береговий її граніт,
Твоїх горож узор чавунний,                              
Твоїх задумливих ночей
Той блиск без місяця латунний,     Прозрачный сумрак, блеск безлунный,                                                                              
Коли в кімнаті я моїй
Пишу, читаю  без лампади,
І світять сплячії громади                                      
Вулиць пустих, і ясна дійсно    Пустынных улиц, и светла                                                                    
Голка  у адміралтейства      Адмиралтейская игла,                                                
І, не пустивши  тьму нічную                      
На золотії небеса,                                                                                                                  
Одна зоря змінить другую
Спішить, не давши ночі час.
Люблю тут зими жорстокої,                          
Нерух повітря і мороз,                                          
Біг санок вздовж Неви широкої,
Дівчат обличчя ясніш роз                                          
І блиск, і шум, і говір балів,                      
А в час банкету холостого
Шипіння пінистих бокалів        
І пуншу пломінь голубого.
Також люблю військову живість
Потішних Марсових полів,                                                                      
Піхоти й  коней поготів    Пехотных ратей и коней                                                                          
Одноманітную  красивість,  
В їх струнко  хиткому строю
Ці клапті прапорів звитяжних,
Сіяння шоломів поважних,    Сиянье шапок этих медных,
Наскрізь прострелених в бою.
Люблю, військовая столице,
В твоїй твердині дим і грім,                                      
Коли північная цариця      
Дарує сина в царський дім,
А чи над ворогом своїм
Росія перемогу торжествує,
Або, зломивши синій лід,                                    
Нева до моря править хід,                                              
Відчувши дні весни, святкує.

    Красуйся, град Петрів, і стій
Так  непорушно, як Росія,
Нехай підкориться тобі                      
І переможена стихія;
Ворожість і полон той  свій                        
Хай хвилі фінськії забудуть
І марно злобою не будуть
Тривожить вічний сон Петра!

    Була жахливая пора,
Про неї свіжий спогад маю…
Про неї, друзі і для вас
Оповідання  починаю.                        
Сумною мовою   цей раз.                                  

ЧАСТИНА ПЕРША                                          

    Над потьмареним Петроградом
Листопад дихав  осіннім ладом.
Б’ючи хвилею суворо
О край огорожі  стрункої,                                                                      
Нева кидалася, мов хворий
В своєму ліжку в неспокої.              
Вже було пізно дуже, темно;
Сердито бився дощ в вікно,
І вітер дув -  печальні вої.                                                          
В той час додому із гостей
Вернувсь Євгеній молодий…
Ми будем нашого героя
Ім’ям цим звать. Воно
Звучить приємно; з ним давно
Моє перо до того ж дружить.
Нам прізвище його байдуже.
Хоч була іншою ціна                                                                      
Й воно, в минулому, блищало                            
І під пером Карамзіна
В рідних переказах звучало;                            
Та всіми нашою порою        
Воно забуто. Наш герой
Живе в Коломні; десь там служить,
Обходить знатних і не тужить              
Ні по схороненій рідні,
Ні по забутій старині.
    Ітак, зайшовши в дім, Євгеній                                
Струснув шинель, роздягся, ліг.
Та довго він заснуть не міг
У роздумах і хвилюванні.
До чого ж він дійшов умом?              
Що був він бідний, що трудом                    
Він мусив був собі доправить
І незалежність… також честь;
Що міг би бог йому прибавить
Ума і грошей. Адже ж єсть
Такі порожнії щасливці,                                          
Малого розуму, лінивці,                                        
Котрим стезя життя легка!
Що служить він всього два роки;
Ще думав, що погода поки                                    
Не вгамувалась; що ріка                                    
Все прибува; що замалим    Все прибывала; что едва ли                                                                            
З Неви мостів уже не зняли    С Невы мостов уже не сняли                                                                                              
Що із Парашею він буцім                                                                      
На два-три дні буде в розлуці.                                                                            
Євгеній тут зітхнув сердечно
І як поет враз спаленів:                                          

     «Женитися? Мені? Чому би ні?
Воно і важко, і  логічно;
Та що ж, я молодий, здоровий,
Трудитись день і ніч готовий;                          
Собі  якось та облаштую                                    
Прихист смиренний і простий                                                                                        
І в нім  Парашу  заспокою.                                      
Мине, буть може, рік- другий -
Одержу місце, а Параші                                          
Я доручу хазяйство наше
І малих діток   доглядать…
І  станем  жить, і так до гроба      
Рука з рукою дійдем  оба,
І внуки нас похоронять…»                                        

    Так мріяв він. І сумно було
Йому в ту ніч,  і він хотів,
Щоб вітер вив не так похмуро                  
Й щоб дощ у вікна гуркотів
Не так сердито…                                        
            Сонні очі
Нарешті він закрив. І ось          
Рідіє мла в сльотавій ночі                                                  
І блідий день встає над Русь…     И бледный день уж настает…                                                  
О жахний  день!
            Нева носилась,                                                                
Рвалась  до моря против бурі,
Не втишить буйної їх дурі…     Не одолев их буйной дури…                        
І спорити нестало сил…                                      
А зранку понад  берегам
Тиснувся купами народ,
Зваблений бризками, горами
І піною бурхливих вод.
Та силою вітрів з затоки
Перегороджена Нева
Гнівно несла назад потоки                          
Затоплюючи острови,
Погода більш і більш лютіла,
Нева здіймалась і ревіла                          
Котлом клокочучим клубилась,
Нараз, мов звірина, озлилась,
На місто кинулась. Пред нею
Усе побігло, все нараз                            
Вмить опустіло – води враз                          
Втекли  в підземнії підвали,
В решітки  ринули канали,
І сплив Петрополь , у  біді                    
Як  тритон по пояс в воді.                              

    Облога! Хвилі -валуни,
Як злодій в вікна, і човни
Б’ють скло зухвалою кормою.                        
В воді лотки під пеленою,            
Уламки хиж, колод, покрівлі,                
Товар ретельної торгівлі,
Бліді пожитки бідноти,
Грозою знесені мости,
Гроби із цвинтаря розмитого                    
По вулицях пливуть!                                            
                 Народ
Зрить божий гнів  жде кари, от.
На жаль! все гине: дах й  пожиток!                
Де буде взять?
            В той грізний год                      
Покійний цар  ще вів Росію                          
І правив славно. На балкон,                        
Сумний, печальний, вийшов він            
І мовив: « Божую стихію
Царям не справити». Він сів.
В задумі, скорбними очами                          
На злеє лихо він глядів.                        
Стояли  стогни  озерами,
І в них широкими річками
Вливались вулиці. Палац
Здавався островом печальним.
Цар мовив – із кінця в кінець,
По ближніх вулицях і дальних,                                            
В непевну путь  між бурних вод                        
Його пустились генерали
Спасать  наляканий немало                          
І вдома тонучий народ.                                    

    Тим часом, де майдан Петровий,
Де дім в куті піднявся новий,
І де над  ганком й понад глум     Где над возвышенным крыльцом              
Піднявши лапу,  мов живії,
Стоять леви сторожовії,
На звірі мармурнім верхом,                  
Без шапки ( руки стис хрестом),          
Сидів нерушний, страшно блідий
Євгеній. Він боявся, бідний,
Ні, не за себе. Він не чув,
Як піднімався жадний вал,                
Йому підошви підмивавши,
Як  дощ  в  лице йому шмагав,                      
Як вітер, буйно завивавши,
Із  нього шапку враз зірвав.                  
А погляди його суворі            
На край наведені один              
Нерушно були. Й наче гори,
З  розгніваної глибини
Ставали хвилі там і злились,                  
Там буря вила, там  носились              
Обломки… Боже, боже крий!-
Близесенько отам до хвиль,                      
Коло затоки майже –  ба!
Пліт нефарбований,   верба                                      
І ветхий домик: там вони,
Вдова і доченька, Параша,
Його замрія…  Чи то снить
І  бачить він? а чи все наше
Життя ніщо, як сон пустий,
Насмішка неба над землею?                    

    І він, неначе зачарований,                                      
Немов до  мармуру прикований,
Зійти не може! Довкруг нього                    
Вода і більше вже нічого!
І там обернений спиною                        
У незворушній вишині,                                
Та понад гнівною Невою                                                                  
Стоїть з простертою рукою
Кумир на бронзовім коні.

ЧАСТИНА ДРУГА

    Та от, наруйнувавшись вволю        
Нахабним буйством упилась,                        
Нева й зворотньо подалась,                            
Не налюбуючись собою,            
Кидаючи, мов після бою                
Свою добичу. Лиходій,                                              
Так виводок бандитський свій                                                  
В село веде, там ломить, ріже,    
Трощить,  грабує; крики хижі,            
Насильство, лайка а по тому…          
Перевантажені розбоєм,     И, грабежем отягощенны,                  
Погоні боячись, юрбою    Боясь погони,утомленны,
Бігли розбійники  додому,        
Що аж здобич  губилася.        

    Вода убула, відкрилася                      
Бруківка , і  Євгеній  мій              
Спішить, душа втомилася                      
В надії, страху  на віки          
До чуть затихлої ріки.                            
Але, співаючи гімн силі,                              
Іще кипіли злісно хвилі,
Як би під ними тлів вогонь,
Іще їх піна покривала,
І тяжко Нева видихала,
Немов прибігший з битви кінь.                        
Євгеній бачить: човен рідкий;     Евгений смотрит: видит лодку;
Й туди біжить мов до знахідки;
Він перевізника зове  –
І перевізник без морочень    
Його за гривенник охоче
Крізь  хвилі страшнії везе.
    І довго з хвилями  в бурлінні                                  
Досвічений боровсь гребець,
Аж заховавсь у глибині          
З  зухвальцями весь час, чом  ні?                
Готов був човен  – й накінець              
Досяг він берега.
            Нещасний                          
По знаній вулиці біжить        
В  місця знайомі. І глядить,
Впізнать не може. Вид страшний!
Усе пред ним завалено;
Що скинуто, що знесено;      
Скривилися хатки, а другі                                
Зовсім упали, в тій окрузі    Совсем обрушились, иные                                      
Хвилями зрушені; кругом,                  
Як ніби в полі бойовому,                          
Тіла валяються. Євгеній
Уже не тямлячи нічого,              
Муки терплячи душевні,                                  
Біжить туди, де жде його                      
Судьба із свісткою такою,
Мов в запечатанім листі.
До передмістя, вже рукою…    И вот бежит уж он предместьем,                
І рідний дім ось на путі…                  
І що ж це?..                                              
          Він  зупинився.
Пішов назад і повернувся.                  
Глядить … іде… іще глядить.                
От місце, де їх дім стоїть;                        
Верба от. Були тут вороти -     Вот ива. Были здесь вороты -                  
Знесло їх, видно. А де ж дім?                  
І, повний хмурої турботи,                    
Йде, заклопотаний усім,                      
І голосно говорить сам з собою -                          
Й нараз,  ударивсь в лоб рукою,
Зареготав.                                                            
          Нічна імла
На місто трепетне зійшла;                          
Та довго жителі не спали
І між собою розмовляли,
Як день минув.
              Промінь ранку
Крізь  змучену і бліду хмарку        
Блиснув над тихую столицю
І не знайшов уже сліду
Біди від вчора; в багряницю        
Уже покрито було зло.
В порядок перший все ввійшло.
І от по вулицях вже вільних
В байдужості своїй, повільно          
Ходив народ і люд чиновний,
Пристанок кинув свій  нічний,                        
Й на службу йшов. Гендляр відважний,              
Не журячися, відкривав                                    
Невою граблений підвал,
Втрату збираючись поважну      
На ближнім вимістить. З  дворів                            
Човни звозили.
              Граф Хвостов,
Поет, любимий небесами,
Співав беззсмертними віршами
Нещастя невських берегів.

    Та  бідний, бідний мій Євгеній …        
Гай-гай! в сум’ятті його ум                    
Проти жахіть і потрясінь
Не встояв. Бунтівливий шум
Неви і вітру роздавався
В його вухах. Жахливих дум                    
Мовчазно повний, він скитався.              
І сон якийсь  його терзав.                  
Сплив тиждень, місяць – він не знав        
До себе в дім не повертався.
Його покинутий куток                                                      
Віддав внайми, як вийшов строк,                
Хазяїн бідному поету.
Євгеній за своїм добром
Не приходив. Він скоро світу
Відцурався. Бродив пішком,                                                  
Спав на  причалі; годувався                      
В віконце поданим куском.                              
Одежа ветха вся на нім                    
Рвалася й тліла. Злії діти
Кидали камінь вслід йому.
Був батогами часто битий -     Нередко кучерские плети                    
Шмагали кучері тому,     Его стегали, потому
Що він не розбирав дороги
Уже ніколи; він -  здавалось
Не примічав. Глушила ось
Злим шумом внутрішня тривога.          
І так він свій нещасний вік                              
Волік, ні звір ні чоловік,                      
Ні те ні се, ні житель світу,
Ні привид мертвий…
              Раз він спав                            
На невській пристані. Дні літа
Пішли на осінь. Поривав
Сльотавий вітер. Хмурний вал
О пристань бив, роптав ріці,     Плескал на пристань, ропща пени                                          
Бючись об   гладкії східці,                        
Так наче в двері чолобитник    
До суддів і глухих, і спритних…
Бідняк збудився. Було хмуро:
Дощ капав, вітер вив похмуро                
І з ним далеко в тьмі нічній
Перекликавсь сторожовий…
Зірвавсь Євгеній; згадав живо                    
Він жах минулий; поквапливо                        
Встав; пішов блукати, і нараз          
Призупинивсь і в той же час
Тихенько став  водить очима
Із диким страхом. Зпозаранку                      
Він опинився під стовпами
Отого  дому, де на ганку,
Піднявши лапу, як живії,
Леви стоять сторожовії,
І прямо в темній вишині
Над огороженням й скалою,
Кумир з простертою рукою
Сидів на бронзовім коні.

    Здригнувсь Євгеній . Прояснились
Страшні думки у нім. Впізнав
І місце те, де потоп  грав,                                  
Де хвилі хижії товпились,
Злобно бунтуючи круг нього,
Левів, і площу, і того,
Хто непорушно піднімався                      
В  сумраку мідною главою,                              
І з його волі надміцної    Того, чьей волей роковой
Цей град під морем заснувався…                                                    
Жахливий він в поблизькій млі!                    
І яка дума на чолі!
І яка сила в нім укрита!                                
А в цім коні який вогонь!
Куди ти скачеш, гордий кінь,
І де опустиш ти копита?
О грізний володар судьби!                    
Не  ти над прірвою самою,     Не так ли ты над самой бездной,                    
На висоті, залізною вуздою
Підняв Росію на диби?


    Доокола  мідного царя     Кругом подножия кумира      
Безумець бідний обійшов
і диким поглядом знайшов
Лице півсвіту владаря.     На лик державца полумира.                    
Стиснулась грудь його. Чоло
Враз на решітку  прилягло,
А очі затягло туманом,                            
Огонь по серденьку блиснув,
Скипіла кров. Він хмурий був                  
Під гордовитим бовваном     Пред горделивым истуканом                      
І, зуби стиснув, пальці сплів,  
Наче відчувши силу чорну,                
«Хай, будівниче чудотворний! -                    
Шепнув він, злобно затремтів, -
Уже тобі!..»  І стрімголов  
Пустився бігти. Видавалось              
Йому, що царське   зхмурніле,                
Миттєво гнівом спломеніле,              
Лице тихенько поверталось…
І вже він площею тікає      
І за собою відчуває -
Як наче грому гуркотання,  
Оте тяжко-дзвінке скакання -
Що аж бруківку сотрясає.              
Й, осятий місяцем блідним,
Простягши руку в висоті,
За ним несеться Вершник Мідний
На дзвінко скачучім коні;
І  ніч усю безумець бідний,                    
Куди б стопи не обертав,                          
За ним повсюди Вершник Мідний
Із тяжким тупотом скакав.
    З  тих пір, коли вже випадала      
Тією площею  дорога,
В його лиці відображалось            
Сумяття. І до серця свого
Він притискав поспішно руку,
Як би вгамовуючи муку,                  
Картуз поношений  знімав,            
Очей тривожно не здіймав      
І йшов обабіч.                                
              Острів малий            
На взморї видно. Вряди-годи              
Причалить з неводом туди
Човном рибалка запізнілий                
Вечерю бідну там готує,              
Або чиновник пришвартує,                        
Човна гуляючи  в неділю,                        
Пустинний  острів. Не зросло
Там ні билинки. В ту стихію
Граючи туди занесло                          
Хатинку ветху. Над водою,
Мов чорний кущ, була одна.
Її минулою весною
Звезли на барці.  Вся вона                            
Була руїна. Край порога
Знайшли скитальця мойого,                                      
І тут же зимний труп його
Похоронили  ради бога.



НА ЗАВЕРШЕННЯ  ЩИРО ДЯКУЮ БОГДАНУ МАНЮКУ ЗА ДОПОМОГУ ТА РОЗУМІННЯ!                  



РОЗГЛЯД ПРЕТЕНЗІЙ.
Не розумію...мети розміщення такого неякісного перекладу "Мідного вершника", якщо існує дуже вправний переклад Рильського.
Микола Цибенко, 24-09-2012   Гоголівська академія http://gak.com.ua/review/70837


Візьмемо початок твору. Максим Рильський подає:

Край темних вод стояв він сам,
Великим відданий думкам,
І вдаль зорив…

А Ярослав Анонім перекладає так:

Де берег хвиль пустинних новий                                
Стояв Він, дум великих повен,                                    
І   в даль дививсь…

У Пушкіна читаємо:

На берегу пустынных волн
Стоял Он, дум великих полн,
И в даль глядел…

Переклад Рильського поетичніший: «пустынных волн» -  «темних вод»; «глядел» - «зорив». Дещо словесно скуту сцену Пушкіна  Максим Рильський подає романтичніше, здавалось би, похвально, але мовна абракадабра «на берегу пустынных волн», подана Пушкіним логічно важко зрозуміла, зате добре усвідомлювана,  як порожнє тло, на якому вимальовується постать Петра першого – «бога», де  уже з першої строфи він бачиться як «памятник»… а не як у Рильського -  цар-романтик на березі загадкового  моря «темних вод». У Аноніма «Де берег хвиль пустинних новий» теж дещо викривлюється це тло словом «новий», але ж не «темних вод»…                                                                

І  у подальшому тексті Пушкін розвиває цю сентенцію:

…О мощный властелин судьбы!
Не так ли ты над самой бездной,
На высоте, уздой железной
Россию поднял на дыбы?...

Максим Рильський перекладає:

…О можний владарю віків!
Чи ти над прірвою глухою
Не так залізною рукою
Росію ставма підхопив?...

І Ярослав Анонім:

…О грізний володар судьби!                    
Не  ти над прірвою самою,                    
На висоті, залізною вуздою
Підняв Росію на диби?...

Порівняйте, хто ближче до оригіналу…
5 19 2012р. Саландяк Ярослав

2. РОЗГЛЯД ПРЕТЕНЗІЙ.

…Між тим, залишається маленьке запитання, чому, пане Ярославе, вас влаштовує лише цей тандем "шовінізм"-"націоналізм"? Це ж далеко не найпроникливіші терміни…

Поетичні Майстерні  http://maysterni.com/publication.php?id=82370 (коментарі)
  Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2012-10-10 11:39:46 ] - відповісти


Шовіні́зм (фр. chauvinisme, в англ. версії — джингоїзм) — пропагування національної переваги на чужих етнічних територіях (на територіях іншої етнічної спільноти одним народом (нацією) — іншим народам (націям))

Націоналі́зм (фр. nationalisme) — ідеологія і напрямок політики, базовим принципом яких є теза про цінність нації як вищої форми суспільної єдності і її первинності в державотворчому процесі.  - інтернет, Вікіпедія.

…Я не ставив метою  «проникати» комусь в душу…Очевидно, це побічний ефект. Мене давно вражає поголовне нерозуміння суті цих термінів загАлом. Власні змісти, що  закладає кожна окрема свідомість при їх тлумаченні, часом різняться  кардинально –  хіба любити свою батьківщину – погано? А як бути з тим фактом, що пропонується любити її на чужій етнічній території і за рахунок етнічного аборигена?..  Це, очевидно, і є той момент, заради якого і вживаються «найпроникливіші терміни» обома сторонами конфлікту (аборигеном та пристрасним «любителем батьківщини»)….

   Але станьмо над проблемою. Можливо, цей «тандем "шовінізм"-"націоналізм"»  є природним станом речей? Ну що поробиш – я націоналіст! Але чомусь шовініст каже: а я люблю свою батьківщину… і Пушкін  любив!  А як бути з тим, що та любов, згідно  класичного  тлумачення, -  «пропагування національної переваги на чужих етнічних територіях…  іншим народам (націям))» є (сьогодні) шовінізмом?
А можливо, ці націоналізм-шовінізм є (і були учора) природнім станом світової спільноти? Як відомо, нові терміни з’являються тоді, коли в них виникає потреба, тобто потреба щось міняти. Загальновідомо,  як змінився світ від часу їх появи…
   Я вважаю: найперше нам потрібно називати усе своїми термінами. Для цього випадку ті  терміни – націоналізм і шовінізм. Для російсько – українських національних стосунків це актуально.  Вже досить образливих підсвідомих тлумачень для цих лаконічних термінів. Сухе, безпристрасне словникове визначення, на мою думку, знімає ту емоційну напругу («проникливість») і включає розум…
   Чи не скрикне хтось: та я ж шовініст! Ба! Шовініст теж любить власну батьківщину!..

Ярослав Саландяк

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Не розумію...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 24-09-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.72557902336121 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …