* * *
Ти пам’ятний землі, як тане сніг,
І квітам всім, що тішать зір весною,
І місяцю уповні наді мною,
Вітрам, полям з пилюкою доріг;
Всім птахам, спів чий чарувати міг
Все літо, хай вже з ноткою сумною;
Всім гніздам восени з крон голизною;
Всім бурям, що несе пір року біг.
Вже не пройдеш по стежці, де природа
В світанку сяйві млисто золота;
Не чуєш в долах вітру, як негода,
Ні шуму крил, що з висі доліта.
Все ж ти – щось більше, аніж юнь і врода,
Й тебе неспішний рік цей пам’ята.
Edna St. Vincent Millay
* * *
Mindful of you the sodden earth in spring,
And all the flowers that in the springtime grow;
And dusty roads, and thistles, and the slow
Rising of the round moon; all throats that sing
The summer through, and each departing wing,
And all the nests that the bared branches show;
And all winds that in any weather blow,
And all the storms that the four seasons bring;
You go no more on your exultant feet
Up paths that only mist and morning knew;
Or watch the wind, or listen to the beat
Of a bird's wings too high in air to view,
But you were something more than young and sweet
And fair, and the long year remembers you.
