* * *
Під місяцем твоїм, всесильна Плоте,
Я теж кричала кішкою вночі,
Із башти, що звела, в пітьму йдучи,
В послід пташиний, в написів на плоті
Вульгарщину; сусідки ж що навпроти,
Такі ж, як і їх мамки, збирачі
Пліток і вад лишень підглядачі,
Що ігнорують всі мої чесноти.
Така, як є вже, я і збудувала
Сама цю башту все ж, моя – вона;
Й хоч зводивсь храм Красі, – в ній все, що мала
Тоді в собі я: кості білизна,
Й жар думки, й гордість, мука, й хоті жала,
Й ті ночі, що була в них не одна.
Edna St. Vincent Millay
* * *
I, too, beneath your moon, almighty Sex,
Go forth at nightfall crying like a cat,
Leaving the ivory tower I laboured at
For birds to foul and boys and girls to vex
With tittering chalk; and you, and the long necks
Of neighbors sitting where their mothers sat
Are well aware of shadowy this and that
In me, that's neither noble nor complex.
Such as I am, however, I have brought
To what it is, this tower; it is my own.
Though it is reared To Beauty, it is wrought
From what I had to build with: honest bone
Is there, and anguish; pride; and burning thought;
And lust is there, and nights not spent alone.
