* * *
Тебе забуду, любий, незабаром;
Ще тішся в цім короткім вже ряду
Днів, тижнів, місяців любові даром,
Перш ніж забуду або ж геть піду
Й розстанемось назавжди. Поступово
Тебе забуду; нині ж – певна в цім –
На кожне ніжне і лестиве слово
Тобі своїм зізнанням відповім.
Я знаю справді, що любов живуча,
Що клятви не такі уже й крихкі;
В природі все ж поразка неминуча,
Хай розтяглось змагання й на роки.
Й знайшлось чи ні жадане – нам вже звично,
Якщо сприймати все біологічно.
Edna St. Vincent Millay
* * *
I shall forget you presently, my dear,
So make the most of this, your little day,
Your little month, your little half a year,
Ere I forget, or die, or move away,
And we are done forever; by and by
I shall forget you, as I said, but now,
If you entreat me with your loveliest lie
I will protest you with my favorite vow.
I would indeed that love were longer-lived,
And vows were not so brittle as they are,
But so it is, and nature has contrived
To struggle on without a break thus far,
Whether or not we find what we are seeking
Is idle, biologically speaking.
