У маркізи де Помпадур шикарна перука –
В ній живуть снігурі,
і ще кілька дрібних синичок, здається, теж звили собі там гнізда.
По вівторках усі вони хором щебечуть пісень,
а маркіза лиш поблажливо усміхається, змітаючи з оголених плечей пташиний послід.
У маркізи немає корони, зате є Король –
він хтиво мацає її за коліна, в той час, як придворні лакеї
ліниво розливають у порцелянові чашки англійський чай по обіді.
Високі підбори маркізи боляче колють очі всім фрейлінам ,
але їй байдуже, тому що вона – справжня придворна ікона моди,
І взагалі – може одягнути все що завгодно,
навіть птахів на голову, не те що високі підбори,
чи якісь там спокусливі мереживні панталони.
У маркізи де Помпадур немає корони,
зате щоночі високі королівські перини зігріті теплом її тіла,
приторно-солодкого на смак,
адже Король полюбляє усе солодке,
а надто, коли його подають на десерт просто у ліжко,
перед сном.
Маркіза де Помпадур вміє малювати пензликом,
Вона знає три веселих австрійських пісеньки, і ще гарно танцює краков’як.
В неї так мало справжніх друзів, але Королю ще поки подобаються її забави…
І коли маркізі самотньо, її птахи щебечуть для неї не тільки по вівторках,
А коли вона цього забажає,
хоч би й в святу неділю.
А ще зовсім недавно, здається, на минулому тижні,
Маркіза придумала нову та модну родзинку –
таку милу оксамитову мушку, чорну на колір,
котра саме зараз прикрашає верхній правий кутик її пухких вуст –
усім фрейлінам світу на заздрість.
***
А у Короля – осіння депресія,
він змарнів і дратується надто вже часто, а вночі так нещадно крутять сустави,
і навіть молоко з медом не допомагає, і солодке теж.
Король не бажає їсти свіжого масла ні на сніданок, ні на вечерю,
Він вередує, як та мала дитина,
і партія в шахи з придворним паяцом вже теж не приносить йому відради.
Можливо, він міг би поїхати на королівське полювання,
І постріляти в диких зайців, або хоча б підстрелити дикого вепра,
але у Короля мігрень, тому він сидить вдома,
і парить ноги у молоці ялової корови.
І дуже голосно зітхає…
І ще просить не впускати до нього всяких там маркіз.
Хоч би й Помпа-дур.
***
А нещодавно усі фрейліни стиха перешіптувались,
Що нібито Король, нарешті, таки розлюбив її,
І взагалі – кому вона така потрібна, хоч і з мушкою?
І навіть синички зі снігурами полетіли від неї геть,
мабуть, кудись далеко, аж за Чорне море, або й за Червоне,
туди, де тепло, і можна вити гнізда просто на дереві, з дрібних гілочок хмизу,
а не в чужій перуці, нехай навіть і рясно пересипаній свіжим борошном.
Нехай навіть то і перука самої маркізи де Помпадур,
тієї, що з оксамитовою чорною мушкою
якраз у верхньому правому кутику
її пухких вуст.
