Пес-поводир, що водив по світу сліпця,
В кінці часів приведе його пред лице Творця,
Але й тоді сліпець не узрить Лиця.
Предковічного. Торкнеться і мовить: ой!
Сліпцями на дотик розпізнається Той,
Хто дав їм подих, дотик Хто дав і слух,
І очі, відблиск сонця в яких назавжди потух.
І Той, Хто є Світло, Хто ллє його щедро рікою,
Дозволяє сліпцеві торкнути Себе рукою.
Та інша рука відчує, як повідець
Напнувся та й тягне кудись – навпростець.
Там тихий легіт, видющому він мовби синій вир.
Сліпець нагнеться та всядеться між трави,
І довго гладить закудлану душу пса,
Вона видюща, й вела його на небеса.
Першоджерело:
Пес-поводырь, который водил слепца,
в конце времен приведет его пред лице Творца,
но и тогда слепец не узрит Лица
Предвечного. Тихо рукой проведет.
Слепцами на ощупь распознается Тот,
Кто дал им дыханье, осязанье и слух,
и глаза, в которых свет навсегда потух.
И Тот, Кто есть Свет, и нет в нем тьмы никакой,
позволяет слепцу коснуться Себя рукой.
Но вторая рука чувствует, как поводок
натянулся и тянет куда-то вбок.
Там тихий звук, который зрячий видит как синеву.
Слепец приседает, потом садится в траву,
и долго гладит лохматую душу пса,
зрячую душу, приведшую слепого на небеса.
