Коли вечір нагадуватиме відкриту пащу дракона
Випускаючи вогонь світлами вікон
Я напишу пару віршів
Залишу після себе роздягнуті склянки рому
Самотній підйомний кран
І поламане стебло місяця
Якого вже давно ніхто не бачив
Згадаю що між фотографіями маю достатньо коштів
Щоб зняти собі повію
Ні не ту вічну царицю доріг
Похітливу валькірію дальнобійників
А справжню художницю ескорту
В довгій червоній сукні
Панчохах що розривають тобі легені
Мов очі покійника
Після того як я все таки наважуся
Вона прийде
Немов приходить лікар
Чи сантехнік
Я напою її чаєм
Прочитаю багато віршів
Покажу сімейний альбом
Коли вже – стомиться
Заманювати у свою пастку
Ляже на ліжко
Промовить наче роздягає
Ти ж мене не для цього викликав правда?
Я подивлюсь кудись не в очі
І скажу
Ні. Для цього.
