А він розпалив вогонь, а він готував вечерю
Із м’яса старої лані – туге таке м’ясо, неситне
І тихо лизав вогонь чорну утробу печери
Й занудливо цьовкав дощ за межами цього світу.
А він підмостив плаща під голову –давня звичка,
По правому боці шпага, по лівому – два ножі.
І він проказав молитву коротку свою, щонічну:
«Тій, що на мене жде, Господи, поможи…»
За межами цього світу на запах чужої крові,
Вгрузаючи у багнюку, скрадалися хижаки.
Він їх не боявся, ні! Скорився він напівснові:
про усмішку губ вишневих, тепло від її руки,
Про сонця весільні шати, що їй огортають стан;
ромену високі стебла, потік золотистих кіс
дзижчання бджоли над вухом, на шиї її вуста… –
цей спогад проріс у нього, і він у цей спогад вріс.
Тільки-но день розлився калюжею в бурій глині,
Накинув він плащ на плечі і зник у осінній мжі.
А там, за полями й лісом, над люлею із калини
Жінка молилась тихо: «Господи, вбережи…»
