Мої тарілки рожеві,
Чашки у ніжних бутонах,
Над річкою лежите ви,
Де танкова йшла колона.
Вітрець над вами літає,
І сніжить пухом з перини.
А чорний слід пролягає,
Де зламана никне калина.
І скрізь, куди не погляну,
Земля наче в піну вбрана.
Найдужче – аж серцю банно! –
Шкода мені порцеляни.
Ледь з небосхилу зорею
Промені перші проллються,
Луна іде над землею
Від луску крихітних блюдець.
Куншти забутого раю,
Змерзле перо лебедине
Без спомину пропадають,
Під землю йдуть з баговинням.
У блисках перших багряних
Повз я проходжу зрана.
Найдужче – аж серцю банно! –
Шкода мені порцеляни.
Низину до виднокраю
Вкрило скляне шкарлупиння.
Верству підборами краю
Під мертвий хрускіт невпинний.
Дивлюся на посуд барвистий
І все не візьму до тями -
Звідки на ньому взялися
Бридкі запечені плями?
Лежать на свіжих курганах
Уламки кухлів та джбанів.
Найдужче – аж серцю банно! –
Шкода мені порцеляни.
Оригінал:
Piosenka o porcelanie
Miłosz Czesław
Różowe moje spodeczki,
Kwieciste filiżanki,
Leżące na brzegu rzeczki
Tam kędy przeszły tanki.
Wietrzyk nad wami polata,
Puchy z pierzyny roni.
Na czarny ślad opada
Złamanej cień jabłoni.
Ziemia, gdzie spojrzysz, zasłana
Bryzgami kruchej piany.
Niczego mi proszę pana
Tak nie żal jak porcelany.
Zaledwie wstanie jutrzenka
Ponad widnokrąg płaski
Słychać gdzie ziemia stęka
Maleńkich spodeczków trzaski.
Sny majstrów drogocenne,
Pióra zamarzłych łabędzi
Idą w ruczaje podziemne
I żadnej o nich pamięci.
Więc ledwo zerwę się z rana
Mijam to zadumany.
Niczego mi proszę pana
Tak nie żal jak porcelany.
Równina do brzegu słońca
Miazgą skorupek pokryta.
Ich warstwa rześko chrupiąca
Pod mymi butami zgrzyta.
O świecidełka wy płonę
Co radowałyście barwą
Teraz ach zaplamione
Brzydką zakrzepłą farbą.
Leżą na świeżych kurhanach
Uszka i denka i dzbany.
Niczego mi proszę pana
Tak nie żal jak porcelany.
