Полювання на янголів
1.
сяйнуло небесне світило
в далекім небеснім краю
піски, наче хвилі ходили
і душі співали в раю
життя про далекі обмани
де серце кипить на ножі
а я потопав у барханах
руками хапав міражі
та янголи наче стоноги
кусали мене за п’яту
не міг я позбути тривоги
не міг я забути про ту
що нині далеко на хмарі
заплетена в хор голосів
а тут херувимів потворних
в пісках мене натовп обсів
і став я знічев’я молитись
і кликати в небо до хмар
але не було вже їх видно в
стовковиську чорних почвар
і щоби душі не позбутись
вчинив я нечуваний гріх:
на гребені міддю окутий
я ідол зміїний воздвиг
2.
горіли рубінові очі
палала на сонці луска
і тілом гнучким і порочним
мій ідол манив і лякав
ховався я в тіні зміїній
і бачив напевне зблизька
як піниться, крапає, плине
по іклах отрута гірка
і голосом вітру співала
про щастя в обіймах своїх
і янгольська стала навала
і вереск у хмарах затих
її між палкими устами,
я бачив, з’явився і зник
дзвінкий і холодний, мов камінь,
роздвоєний злобно язик
і колом змію обступили
студені мої вороги
і мідні уста розчепились
і витяли їх до ноги
3.
мені постувати безплідно
переступ я не замолю:
небажаний став і нерідний
небесному королю
забрів я сюди випадково
у місто на краї землі
де зняли нестерпні окови
з мене твої ручки малі
імення твого я не знаю
красуне руда несвята
ти спрагу мою вгамувала
і влила отруту в уста
сяйнуло небесне світило
в далекім небеснім краю
дозволь обійму твоє тіло,
неначебто мідну змію.
*** 1.
Ти дивишся в небо в задумі,
де кілька печаток висить.
Пливе хмаровиння до Руму
та сипле дощі через сита,
дрібні вересневі дощі...
Пирій твою землю здушив,
в осоті вмирає оселя,
ти ж крутиш усе для душі
престолів тяжку каруселю.
Сповзають дощі по обличчю,
солоні гіркі слизняки.
Які тебе янголи кличуть,
чорти спокушають які?
2.
Вертають солдати з війни,
дівчата співають веселі:
ти в серці не можеш спинить
престолів тяжку каруселю.
Ти дивишся в небо крізь ями
червоних порожніх очниць,
де привиди, лярви та з’яви
в суворому строї черниць.
Довкілля набат сполошив...
Спалахують дзвони весільні.
А ти ж усе крутиш в душі
престолів тяжку каруселю.
Під баштами хлопці стоять
і мучать акордом гітари,
а ти все ідеш через гать
у зоряну мертву Скутару.
В обіймах зітхають коханки,
цілунків летять косяки,
а ти все блукаєш до ранку
і дивишся в небо з руки.
А гаті кривавій не видно
ні краю, ні дна, ні межі,
і гордого співу Обиди
спинити не можеш в душі.
3.
А здалеку плаче оратель,
і здалеку півень кричить,
що хтось поселився у хаті й
у вікнах несвітськи горить.
Що демон узяв твою хату
під зоряне чорне крило...
Що нібито землю крислату
вогненним стовпом обвело...
***
гуде між віт осінній доннер веттер
і листя рве і гонить дранґ нах ост.
я перейшов твій радасний погост
і час останні креслити привіти.
зарано. несподіваний фінал.
цю комбінацію ми не передбачали.
цей вітер наче ґрати криміналу.
і звідки взявся тотий кримінал?
аорту порвано. прогнив на серці шов.
і розчиняється цукеркою прозора
моя рука в несамовитих зорях.
останній бог од серця одійшов.
я світ ловив та світла не знайшов.
прогорклі хвилі нагло ворохобить
і янгол піднімає мідний хобот.
сурмити буде вшосте. ну то й шо?
і свідчу: вседержитель наче злодій
іде здіймаючи риданнє та плачі.
не бійся, за гріхи я заплачу
тому завжди сприятлива погода.
я добре знаю смертницький звичай.
не з лепської зістрілися нагоди
з тобою, діду, ми, кудлобородий.
аж ходором заходить тихий рай.
яка смутна і невесела осінь
на простирадлі в пропасниці молитов...
що набазікав я і намолов...
немов останнній колос на покосі.
і гутен абенд надо мнов стоїть
і місяця кривавого мантачить.
в криниці не лишилося століть.
та це, їй -богу, ніц уже не значить.
***
Ці шпилі на зачорненім небі й
жовті башти чарованих міст...
Розсипається вітер на шепіт.
таємниці запише хроніст.
І не буде, крім слова, нічого,
що народження та кінець.
Тільки місяць чіплятиме рогом
алюмінєвий царський вінець.
Ті червоною бляхою вкриті,
мов скальповані, черепи.
Наші лиця, сльозами пориті,
наші руки, слухняні й німі
їх ніколи ніхто не побачить.
Це палаюче злато шпилів,
жовті башти, і регіт собачий,
і приплив, і відплив, і приплив...
Череватий чортик на полиці
Дощить, як і дощило цілі дні.
Дорогу в місто застеля калюжа.
Біль головний у скронях наче ружа,
що пелюстки розпукує бліді.
І вірш лежить перлиною на дні
далекому, де тиск води нестерпний,
з якого серце в клітці грудей терпне й
очей ікринки вдавлює брудні.
Дощить, як і дощило цілі дні.
Атлантика тумани викидає
на берег, дошками застелений до краю,
де починається асфальту цілина.
Де в підземеллях мешкає розпука й
росте, спухаючи, неначе шампіньйон.
І дощ низьких сягає підвіконь;
і як змія, що випущена з лука,
летить метро близький кусати обрій,
що наче лікоть власний надвиса.
Ця ліхтарів цитринова яса...
Ми пропадемо в ній, неначе обри.
Бере мене сьогодні страх даремний.
все буде добре. Як новий автомобіль
у небо сонце викотить кататись.
Калюжа висохне. Зів’яне в скронях біль.
Й мене забуде супоросий гемон.
