Знову кличуть нас далі в тремтливі обійми самотнього моря і неба.
Хай зоря вкаже шлях кораблеві твоєму – і більше нічого не треба.
Хай штурвал зарипить, заспіва вітровій, затремтять білосніжні вітрила,
На поверхню морську ляже сіра імла і світання зведе сірі крила.
Знову кличуть нас далі, бринить у повітрі заманливий голос припливу,
І той поклик нестримний, бентежний і світлий – і встояти вже неможливо.
Нехай вітер жбурляється білими хмарами, бризки здіймає до неба,
Нехай піна скипить і десь чайка озветься – і більше нічого не треба.
Знову море нас манить далекими мандрами, вільним і справжнім життям,
Щоб іти шляхом чайки і шляхом кита – там де вітер, як лезо меча.
Хай товариш твій вірний щось весело мовить і щиро всміхнеться до тебе,
Після довгої вахти хай солодко спиться – і більше нічого не треба.
John Masefield
SEA-FEVER
I MUST down to the seas again, to the lonely sea and the sky,
And all I ask is a tall ship and a star to steer her by,
And the wheel's kick and the wind's song and the white sail's shaking,
And a grey mist on the sea's face and a grey dawn breaking.
I must down to the seas again, for the call of the running tide
Is a wild call and a clear call that may not be denied;
And all I ask is a windy day with the white clouds flying,
And the flung spray and the blown spume, and the sea-gulls crying.
I must down to the seas again to the vagrant gypsy life.
To the gull's way and the whale's way where the wind's like a whetted knife;
And all I ask is a merry yarn from a laughing fellow-rover,
And quiet sleep and a sweet dream when the long trick's over.
