Черговий потяг
прибуває на перехресну станцію.
Роззявляється паща метро:
витікає пістрявий натовп,
тече самоплином -
(а жінки в коротеньких барвистих суконках, мов квітки)
виносить й мене -
одну із тисяч тисяч-них -
у цунамі юрби
й несе швидкісна течія
до ескалатора,
до іншого берега -
ще мить і ступлю
на сходи - рухомі піски,
що винесуть вгору
на спеку, у міську Сахару,
а, може,
прямо до неба...
Біліє над підземеллям
порожність отвору -
випливаєш,
себто сходи самі випльовують
прямо на сонце,
струмінь жаркого повітря
вдаряє y голову -
Прага у фата-моргані
пливе...
все пливе..
і пливе молоко серпантин,
цвітуть білим лотосом
фотозблиски доріг..
**************
...а якась місцева сіньора -
і я - нетутешня туристка-прибулиця
вирушаємо одночасно
з різних кутків Тремосіне*:
кожна за чимось своїм,
кожна з окремою ціллю,
я - з рюкзачком,
бадьоро у подорож
за пізнанням
сонливого генія лоці
сільських італійських сієст,
майже підстрибую
слідом за віянням теплого Ора -
золотого південного леготу..
А вона (най буде ЛучІя,
чи Барбара,
чи, може, Франческа) -
вся традиційно у чорнім -
як жінка з фрески -
шкандибає y тінях процесії,
йде на прощу у Везіо**,
на вечірню молитву в костелику
святого Бартоломея..
Вдаряють згори
вперше дзвони -
час надвечірній.
Побіля черешні,
що вже відродила,
y притінку
облупленого,
з потрісканими ставнями,
дому,
(що ще пам´ятає часи Муссоліні),
сяде стомлено,
захрускотівши кістками
(клятий біль в крижах знов дав себе знати),
на прохолодному камені,
розвяже свій полотняний клунок,
вишкрябе звідтам кілька олив,
зрання спечену чабатту***, овечий сир,
свою нерoзлучну вервицю -
відшамкає екстатично потрісканими,
наче висохле русло ріки, устами
кілька обов´язкових молитов,
нарешті - кілька ковтків біанко**** з бутля,
і побреде собі далі...
Вдаряють вже вдруге дзвони -
час перед вечірньою мессою..
Доходжу до Везіo -
скроплюю руки, обличчя й розпалене тім´я
водою з фонтану святої Марії -
костелик святого Бартоломея
ще тихий і зовсім порожній..
Заходжу,
біля статуї Терпителя в гробі
зовсім поруч є інша,
майже невагома -
статуя Небесного Спасителя
у лазурових шатах, гаптованих золотом..
Ймовірно, статуя вдивляється
отак сумно, ніжно
i пристально
у кожного прихожого...
Молюся..
мабуть, саме для цього прийшла я сюди,
щоби в цих мармурових очах
побачити живу іскру Бога?
При виході
стрічаюся з очима старої Лучії,
вона проходить повз мене,
прямує
до статуї,
припадає коло неї навколішки.
Мене б дуже цікавило:
про що вона молиться?
(a, може, це була я - та,
що пройшла не повз,
а крізь мене?)
Виходжу назовні -
сонце, нанизане на шипи альпійськіх хребтів,
кровоточить
ренесансною позолотою
на соковиту патину лук,
на сивину оливовників,
на каскад виноградників,
a внизу - темні зблиски Ґардського озера****,
угорі - олеандрів пастель пелюсткiв
i глибокий, ясний блюмарин..
Дзвони вдарили втретє -
співають -
вже скликають довкілля на мессу.
Відлиск осяйного Риму
тут y кожному порусі,
у кожнісінькім закутку..
Горить-догорає іще одна
із незліченних жарких
романських неділь...
-----------------
*Тремосіне -довкілля містечка Тремосіне (Tremosine), що лежить у горах над озером Лаґо ді Ґарда (Lago di Garda).
**Везіо (Vesio) - село неподалік Тремосіне;
***чабатта(ciabatta) - італійський хліб;
***біанко (bianco) - так італійці цього регіону скорочено називають біле вино власного виробництва;
****Ґардське озеро - альпійське льодовикове озеро, найбільше і найглибше в Італії
