|
|
| Авторів: |
2685
|
| Творів: |
50999
|
| Рецензій: |
95738
|
|
|
|
Код:
|
|
|
Ошибка при запросе:
INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 23558, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.133.147.252') Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed
|
Художні твори
Поезія
Переклад
|
|
|
| © Галина Михайловська, 04-06-2010
|
Мені у споминах миліше, ніж в яві.
Коли ся мить з пережитою миттю
зустрінуться, слова спливуть нові,
і заживуть, і залунають міддю.
Як я люблю перейдену весну,
будинок, сад – гора німим зусиллям
тримала саду буйність навісну
над долом, але нижче небосхилу.
Тепер люблю; тоді ж, серед весни,
я відчувала острах невиразний,
коли прибій, б’ючи у мол нічний,
крізь шибку марився і мався на увазі.
Під час єднання місяця і хвиль
я відчувала – обдає морозом,
неначе панібратство мимовіль
із Всесвітом собі дозволив розум.
У вічі вічності дивився мій балкон –
чи не занадто? - Втім, лишалась радість:
цю мить в майбутнє протягти тайком,
поставити на кін – і відігратись.
Чи не зухвалість – місячну цю ніч,
цей рокіт марнувати й міркувати:
вони живуть чернеткою увіч,
а набіло мені переписати.
Що коїться між нині та тоді?
З яких часів, чому, навіщо, звідки,
бозна-колишніх явищ і подій
приходять і яснішають відбитки?
А чи не в цьому ремесла секрет,
що попри все, на власний страх і ризик,
блиск сущого ми спалюємо вщент,
і здобуваємо його безсмертний відблиск?
Оригінал:
Мне вспоминать сподручней, чем иметь.
Когда сей миг и прошлое мгновенье
соединятся, будто медь и медь,
их общий звук и есть стихотворенье.
Как я люблю минувшую весну,
и дом, и сад, чья сильная природа
трудом горы держалась на весу
поверх земли, но ниже небосвода.
Люблю сейчас, но, подлежа весне,
я ощущала только страх и вялость
к объему моря, что в ночном окне
мерещилось и подразумевалось.
Когда сходились море и луна,
студил затылок холодок мгновенный,
как будто я, превысив чин ума,
посмела фамильярничать с Вселенной.
В суть вечности заглядывал балкон -
не слишком ли? Но оставалась радость,
что, возымев во времени былом
день нынешний,- за всё я отыграюсь.
Не наглость ли - при море и луне
их расточать и обмирать от чувства:
они живут воочью, как вчерне,
и набело навек во мне очнутся.
Что происходит между тем и тем
мгновеньями? Как долго длится это -
в душе крепчает и взрослеет тень
оброненного в глушь веков предмета.
Не в этом ли разгадка ремесла,
чьи правила: смертельный страх и доблесть,
блеск бытия изжить, спалить дотла
и выгадать его бессмертный отблеск?
|
|
|
не сподобалось сподобалось дуже сподобалось |
|
|
