Його Величність – Театр!
27 Березня все світове прогресивне людство відзначає Міжнардний День театру.
Україна може пишатися своїм покладом в творчу скарбницю царини світової театральної спадщини.
Адже саме Україна дала світу таких відомих драматургів, як Іван Тобілевич- Карпенко – Карий, Григорій Квітка – Основ’яненко, Іван Котляревський, Марко Кропивницький, Михайло Старицький.
Романтикою українського національного театру захоплювались і творили во ім’я театру і такі видатні постаті в Україні, як Леся Українка, Тарас Шевченко, Микола Лисенко, Гнат Хоткевич.
Світ знає таких наших уславлених виконавців, як драматичних ролей, так і оперних, як Семен Гулак-Артемовський, Марія Заньковецька, Оксана Петрусенко, Борис Гмиря, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Соломія Крушельницька, Марія Садовська-Барілотті (Тобілевич), Серж Лифар,(балет) Наталія Ужвій, Анатолій Солов’яненко, Іван Козловський та багато інших.
Але хочу торкнутись згадкою долі Українського Режисера-романтика, справжнього інтелігента, - філософської постаті у світовій культурі, Леся Курбаса, творчий злет, якого в силу чужої жорстокої сваволі був безжально розстріляний, як був розстріляний і він сам та ціла велика плеяда нашого Українського відродження.
Далі наводжу главу з нової книги відомої сучасної української письменниці Антоніни Листопад, яка має назву «СОЛОВКИ»
До цієї сумно-славетної плеяди Українського розстріляного Відродження належить і образ видатного Драматурга Миколи Куліша, який розділив страшну участь страшної розправи в Сандармосі разом з своїми українськими собратами та колегами по творчості.
Відтак, наводжу ще й главу з вищеназваної книги Антоніни Листопад, яка присвячується Миколі Кулішу.
V. БЕРЕЗІЛЬ
Режисеру Лесю Курбасу
1887 – 1937, 3 листопада, Сандармох
Труп селянки, який вже три дні лежить під моїм театром,
не може бути підставою для ентузіазму. А свої погляди на мистецтво українського театру я виношував крізь усе своє життя не для того, щоб їх зрікатися.
Із доповіді Леся Курбаса Павлові Постишеву
В ЦК КПРС за кілька місяців до арешту
Осінь, 1931 рік
І досі ми не зруйнували мури.
За мурами живемо в тісноті.
Усе завжди іде від режисури.
В політиці, в театрі, у житті.
Полічить рани тільки свій лічильник.
Бо вміє зберігати всі літа.
А сила там, де є Духовність сильна.
А Святість там, де Віра Пресвята.
Старе мистецтво… В молодім рамені!
Найважливіші наші відчуття.
На сцені голоси всі – незбагненні!
На сцені – філософія життя.
Були терни. Була Тернова Ера.
А люди все чекають журавлів.
Театр не забуває Режисера.
Хоч скільки б не пройшло вистав – Віків…
… Вродився хлопчик. Золотий іменник!
Мов янгол гарний. До криниць приходь…
Недаром дід у нього був священик.
І маму надзвичайну дав Господь.
Вже непокірне пасмо чуба видно.
Громада вільна. Повно яничар.
Він філософію учив у Відні.
В славетного славіста Ягіча.
Не треба присягатися на крайці.
Коли ти знаєш азбуку утрат!
Він слухав лекції актора Кайнца.
На практику ходив у Бургтеатр.
А вишита сорочка завжди біла.
То душу тільки ти щодня пери!
У мандрах тиха «Бесіда»* зігріла.
Створились «Театральні вечори»**.
Аж поки нерв по – справжньому засіпав…
І кольори засяяли від лєнт.
Два роки ставив Лесь «Царя Едіпа».
І без Софокла - свій експеримент.
Писав, що думав. В театральні вісті.
Не треба за листами йти в Путивль.
А видно завжди краще все на місці.
І «Молодий театр»*** таки створив.
Із молоді. Із Духу молодого!
Дорога в молоді уже своя.
Є весла. Є така весняність логік.
І соловейко свій. В своїх гаях.
Витьохкує замріяну сучасність.
І ризикуєш, й падаєш не раз.
Монументальність – простота і ясність.
Характери і пристрасті. Екстаз!
Нема дорожчого в мистецтві скарбу.
Як вчасно схоплений в руці момент.
Контрасти і конкретність… Свіжі фарби!
Оригінальність. Образи. Акцент!
Неначе пульсувало все навколо.
Іще не починалась заметіль.
Є ритміка і рух, і чистий голос.
Отак вставала в гронах «Березіль»****.
Перевернулась ще одна сторінка.
Розіграно у серці другий тур.
Поставив «Макбета». І Кромелінка.
Від слів – в паноптикум карикатур.
Коли бажання є – побачиш Вежі.
Та не забудь побачити людей.
Без грошей, без харчів і без одежі…
А студія вже є. І є музей.
А що посієш, те собі і вижав.
Для когось - пні. Для когось – пектораль.
На виставці всесвітній у Парижі.
Для «Березолі» - золота медаль.
Не розминулись. Вітер не сполохав.
А треба ж, сіли на один пором!
Два генії. Але одна Епоха!
Нові відкрились обрії. Обом.
Одна в них радість. І одна зажурність.
Одне захоплення в душі дзвінке!
Бо Курбас – це Куліш.
Куліш – це Курбас!
Взаємо – аж - проникнення таке…
Прозорість. Первені. І призма.
Гармонія! Бо хто кого веде?!
І парадокси, свіжі афоризми.
Орнаментальність ліній та ідей.
Яка наука, то такі і вчені.
Як світло є, то з’явиться світляк.
Сузір’я спалахнуло і на сцені.
Ужвій, Мар’яненко, Швачко, Гірняк.
А разом легко подолати й кручу.
То як не підкорити власний звук?
… І Крушельницький, Чистякова, Бучма,
П’ясецький, Добровольський, Боднарчук.
Як батько хресний, то й усі хрещені.
Яке насіння, то такий і плід.
Це справді, Подвиг!
І це справді, Геній!
Століття ціле – за п'ятнадцять літ.
Дні летіли. Хочеш чи не хочеш…
А ночі вже робилися руді.
Мистецтво – це краса.
Творіння. Творчість!
Театр – не наймичка. В чужих вождів.
У них чужа вода. Чужа і врода.
В чужій осі нема своїх основ.
Театр – це сіль і мед свого народу.
Різдво. Великдень. Трійця. І Любов!
Свої найзолотіші ідеали.
І рідний тільки свій Іконостас.
Аж у Москві вже паніка.
Злякались.
Бо рівень європейський тут. У нас!
І сильний рід – як свій Родоначальник.
І проскура – з освячених долонь.
Та ще своя душа. Національна!
І спротив, спротив, спротив… Як вогонь!
Не кидаймо себе напризволяще.
Внизу завжди не так, як угорі.
Бо Слово переконує найкраще.
Коли дзвенять за словом Зброярі!
Який режим, такі і рубікони.
Зупинять пісню нашу на лету.
Малахія й Мазайла - в заборону.
«Сонату патетичну» - в темноту.
Крадуть, крадуть. Крадуть… А їм все мало!
Без благосні хіба дістанеш благ?!
Але сама ж Москва її зіграла.
Три місяці і успіх. І аншлаг.
Бо як заведено, то й так ведеться.
А за неволю лиш себе вини.
… А німці переклали на німецьку.
Ішла в Берліні, поспіль, до війни.
Без боротьби Свобода й не присниться.
Нема жниварки, то й не буде жнив.
В газеті «Правда» - гнів і блискавиці.
Сам Каганович п’єсу розбомбив.
Колискою ще ворог не награвся.
Та ще й не зупинивсь в зеніті Час.
Нарешті все-таки «Маклена Граса».
Про Польщу наче. Справді, все про нас.
Ще кольори і колорити в силі.
Ще цього року зберемо жита.
І соло, наче хор. У ритмохвилі!
І разом, як симфонія густа.
Ще зерна цілі. І нема полови.
Не зважити поля. Сумління зваж!
Вже декорація рече, як Слово.
І Слово – повний звуковий пейзаж.
Немає журавлів. Є журавлина.
Але ще будуть. Добре це затям.
Єдиним дзвоном вибилась година.
Сумне ададжо.
Скерцо – небуття!
Немає правди. І немає права.
Аж саркастично усміхнувся Сартр.
Заборонили не лише виставу.
Заборонили на цей раз…- театр.
І почались перейми й перевали.
Відмовився глаголити глагол.
У грудні* Курбаса арештували.
… Не підписав їм жоден протокол.
Не здався… Не зігнувся. Не погаснув.
Немов здерев’янівся… Без дерев.
Але посивів зразу. Передчасно!
Невгнутий. Неприступний. Гордий Лев!
От і розгадуй сріберну загадку.
Із діамантом. В кришталевий скрап!
Погнали в Біломорканал спочатку.
А потім вже на Соловки – етап.
Яка колиска – то така і сила.
Яка шляхетність – то такий і шлях.
Душа Творця і тут не вгомонилась.
Вистави ставив. Навіть в Соловках.
Остання радість. Підкріпляла жили.
Щоб не погас згасаючий вогонь!
Кати і в’язні разом лицезріли.
Легенди досі про театр його.
А Курбас зник. Немов пішов під воду.
І не відомо де його кістки.
Чи утопили в білім морі згодом…
Чи розстріляли десь із-під руки…
Таки ж отам. У тому Сандармосі!
Знайшовся запис десь таки один.
Між згаслих зір. У спаленім колоссі.
Суцільна рана з наших серцевин.
У Вічність не зачиниш Божі двері.
Не відбереш ні фарб, ні олівця.
Театр не забуває Режисера.
Хоч навіть скам’яніли би серця.
Але той камінь підійметься в клені.
Із міріадами нових свічад!
На сцені – завжди проліски зелені!
На сцені – перехрестя дум і дат.
Допоки щем, ніщо не захолоне.
Вертаються із небуття човни.
В мистецтві треба вивчити закони.
Однакові з природою вони.
А сонце зійде – і минеться буря.
Помолишся – і знову благодать.
Яке лікарство, то таке й здоров’я.
Як є отава – буде сіножать.
Але закрутиться і хуртовина.
То хоч закутай в спокій немовлят.
Мистецтво – це така крута драбина.
Не перескочить жодного щабля.
Кокто сказав. Це афоризм відомий.
А перескочиш – вернешся назад.
Коли ти на підмостках, наче вдома,
То не страшний тобі ніякий град.
Як інтуїцію собі підкоримо,
Тоді і можна хвилювати гладь.
Немає догми. Є одна теорія.
Ми змінюватись вправі.
І змінять!
Коротка є і довга є дорога.
У лицях лицедійство лиш твоє.
Немає заборони ні для чого,
Коли доцільність справжня в тому є.
Минуле нас ревнує до всучаснень.
Майбутнього немає без вершин.
Щоб вартісно все вийшло і прекрасно,
Ти бійся Часу. Бійся.!
Не спіши!
Але лови себе. В Крилатій Висі.
Трудись, як віл. До самозабуття.
Мистецтво тільки те, що будить мислі.
До боротьби за вічні почуття.
Лесь Курбас знав, що говорив. На провід!
Нагнешся вниз, то не побачиш веж.
Живуть і досі віщі настанови.
Бо Мудрість по Віках собі пливе.
А кожна роль – така в тобі Венера.
А кожен вихід – Божа карусель.
Театр не забуває Режисера.
Бо Вічна Сцена пам’ятає все.
А Перемогу втримує сумлінність.
І знов піднімешся ти на Синай.
На сцені - солов’ї, І солов’їність!
Акторе, грай!
Щоразу краще край!
Театр не забуває Режисера…
* 26 грудня 1933 року – арешт Леся Курбаса.
* «Бесіда» - мандрівний український театр, 1912 р.
** «Театральні вечори» - серія вистав Леся Курбаса у Тернополі, 1915 р.
*** «Молодий театр» - 1917 р.
**** «Березіль», 1922 р.
Антоніна Листопад Глава з книги «Соловки»
IV . Лебедина драма
Драматургу Миколі Кулішу
1892 – 1937, 3 листопада, Сандармох
Ніч така велика, як Росія.
А Росія, як ніч – не видно й не чути нашої України.
Микола Куліш, «Патетична соната»
Не поміняєшся місцями.
Махнув рукою Деміург.
Була арена. Ждали драми.
З’явивсь Великий Драматург.
Горби… Видовища і юрби.
Запаморочливість афіш.
Був Режисер. Той геній Курбас.
І геніальним став Куліш.
Мистці і миті. Вдалий важіль!
А за щаблями – знов щаблі.
Пародії і персонажі.
І репліки немов шаблі.
Ростуть бруньки. Вирують брості.
А ти між ними хоч постій!
Вродився Час. Заповнив Простір.
Прийшов «Народний Малахій»*.
Як божевільний!. Як тверезий.
До голови б – ще й булави!
Нема.
Лиш установча теза.
І димохід пороховий.
І та фальшива нероздільність.
Справжнє наше «вар’єте».
Борделі, тюрми, божевільні…
Комізм. Трагедія. Гротеск.
Генеза. Дія. І ремарка.
Безтарка – то уже не віз.
Мішали Біблію із Марксом.
Олія з мухами – в заміс.
І сміх, і гріх… Втекли ноктюрни.
А хто кого чим підіпре?!
А ще Акафист – в антидюрінг.
Як політичний вінегрет!
Куди поділась синя глина?
Де бурштинова течія?!
Оце й реформа для людини!
Повія – ре – во – лю – ці –я…
Чого у бані всі плюються?
І матюкаються в селі.
Чого панчохи зразу рвуться?!
Чого нитки такі гнилі?..
І мозолі у серці кислі.
Весни не видно. Серед хмар.
Але які спливають мислі.
… І квіткою жони не вдар.
На щастя не знайдеш підкови.
Колгоспи. Ферми. І… барліг.
Та ж не ґвалтуйте Рідну Мову!
Погвалтували… нас усіх.
Вже наче Хата – і не хата.
Живем в шпаківнях. На віджим!
…І де Агапії шукати
Закритий шлях в Єрусалим?!
Канарка, курка, милось мира…
І сльози – у своє дупло.
А найпекучіша – сатира.
Бо діалог – в живіт жало!
І кожна дія - катакомби.
Чи ж виберемося у степ?!
А Слово рветься, наче бомба.
І кулі прямо у вертеп.
У кожній фразі – роковини.
Нема отави. Сінокос…
«Мазайло Мина»* - то Вкраїна,
Де кожен третій –малорос.
Не виріс до Вкраїнця. Жезлом!
Не засвітилася душа.
Національна тема – лезо.
В усіх шедеврах Куліша.
А сонце котиться по схилах.
В усьому - винуваті всі!
«Сонату Патетичну»* вбили.
Лиш мить - на камерній росі.
Що хочеш, Роде мій Козацький?!
Все куриш. Дим аж до Небес.
Державу хочу. Тільки власну!
І небо – жовто – голубе.
Ще б рани і рубці загоїть…
У Всесвіт не згубити слід.
Найкращий спільник, в кого зброя
Вкраїнською говорить.
в Світ!
Не буде того. Не чекайте!
Ми дуже мирні. На біду…
Я – Чайка. Я – Крилата Чайка.
На Жовтих Водах упаду.
Задуже люди ми терплячі.
Ніяк не вирвемось з лабет.
Маклена** - я. Свята жебрачка.
А на окарині*** - Поет.
Все віддається бумерангами.
Посеред смуги. І спокут.
…Живу між демоном і янголом.
Точнісінько, як ви отут.
В комедії не менше болю.
Куди поділась Благодать?!
За драми – драматична Доля.
На Соловки. В північну гать!
Згоріла мрія. Впала митра.
Готовий вже мартиролог.
Без права навіть на повітря.
Пора писати епілог.
А кожне Слово є Пророчим.
Не клич диявола у льох.
Тепер пиши. Пиши, що хочеш!
Поставить п’єсу … Сандармох*.
Гула арена. Ждала драми.
Здригнувся аж Південний Буг.
Не помінятися місцями.
Махнув рукою Деміург.
• П’єса «Народний Малахій», 1928 р.
• П’єса «Мина Мазайло» М. Куліша, 1929 р.
• «Патетична Соната», 1930 р., не дозволили навіть поставити. Каїров поставив у московському камерному театрі. Йшла три місяці з аншлагами. Спіх був величезний. Але знову заборонили.
** П’єса «Маклена Граса», 1933 р., після сьомої вистави була заборонена.
*** Окарина – глиняний музичний інструмент.
• Миколу Куліша розстріляно в Сандармосі 3 листопада 1937 року, кат М. Матвєєв.
Матеріал підготувала – Наталя Литвиненко – Орлова – Мурманськ – Росія.
