| Про мене |
ЛЕЛЕЧІ ДОЛІ
Наталя ЛИТВИНЕНКО-ОРЛОВА
Голова ГО «Національно-Культурна Автономія Українців Мурманської області», редактор сайту «Кобза - українці Росії»
Народилася 9 травня 1951 року в місті Харкові.
Моя мама Марія і батько Іван походили з села Пушкарне, нині Грабовське, що на Сумщині, але своїми прізвищем, -Литвиненко, і ім’ям по-батькові, - Георгіївна, я щиросердно завдячую своєму татові – вітчиму Литвиненко Георгію Назаровичу. Маю всі підстави припускати, що він був пасажиром на тому лихозвісному пароплаві, історична доля якого була запозичена до сценарної кіноверсії російського худ. фільму “Запад-Восток”. Тепер вже немає в кого розпитати в якому віці батьки його вивезли до Франції, однак очевидне полягало в тому, що він розмовляв без найменшої краплі акценту українською, російською, французькою та англійською мовами. Дуже вірогідно, що його батьки були однодумцями Симона Петлюри і в такий спосіб місцем еміграції його родини була
Франція. В Парижі він отримав вищу освіту. На оманливе запрошення Сталіна цей чоловік, як і багато інших патріотів, прибувши на історичну батьківщину, пережив неймовірні випробування, пройшов через тортури, - зазнав приниження і великого розчарування. Нажаль, мені дуже мало довелося зростати біля такої достойної людини. Мама і тато розлучились.
Пізніше, в м. Макіївка Донецької області мені довелося бачитися з моїм рідним батьком. Він був дуже майстровитим чоловіком, його поважали на шахті, проте цих якостей було замало, щоби здобути повагу дитини.
Отже, батьківським авторитетом моїм назавжди залишився мій тато “Назарович” і ще чоловік моєї тітки, - російський граф, Сорнєв Юрій Олексійович, (вже обоє спочили у Бозі) родина якого була варварськи знищена, проте весь свій земний шлях цей чоловік пройшов толерантною, інтелігентною, доброю і шляхетною людиною. Завдяки життєвому прикладу цих людей, напевно посланих мені Богом, я завжди знала, якою треба бути, однак, на превеликий жаль, дуже мало скористала з такої можливості.
Середню школу N 86 закінчила в місті Макіївка Донецької області в 1968 році. По закінченні школи навчалася перукарському фаху в м. Сімферополь. Від того часу працюю за фахом.
Мешкаю в м. Мурманську з 1977року.
Маю трьох дорослих синів. З 1978 року я сама очолюю свою сім’ю, але я не вдова.
Член української Громади м. Мурманська з 1996 року.
1997рік-Гість на Другому Всесвітньому Форумі українців в м.Києві, делегат Другого Конгресу ОУР, м. Москва.
22 лютого 1998 року - голова Національно-культурної Автономії українців м. Мурманська і Мурманської області з моменту заснування.
В 1999 році опанувала перемогу в конкурсі “Community Connections Non-Prot Management Training” і на запрошення американської фірми “Heartland International” терміном трьох тижнів студіювала громадсько-просвітянські студії в м. Чікаго, де мала милу можливість жити в середовищі тамтешніх українців, що також посприяло корисному обміну досвідом і розширенню звя’зків зі Світовим українством.
Член ОУН(Державників) з 2000 року.
Слово “Націоналіст” в моєму розумінні завжди було суголосно визначенню “Патріот”, - це в мене від старшої сестри Люби.
2001 рік - Делегат 3-го Всесвітнього Форуму українців, м.Києв.
2002 рік – Делегат 3-го Конгресу українців Росії, м. Москва.
2005 рік – Делегат 4-го Конгресу українців Росії, м. Москва.
2006 рік – Делегат Першої Міжнародної наукової конференції “Діаспора, як чинник утвердження Держави Україна у Міжнародній спільноті” (м. Львів)
2008 рік - Делегат Другої Міжнародної наукової конференції “Діаспора, як чинник утвердження Держави Україна у Міжнародній спільноті” (м. Львів)
Учасник низки історичних конференцій Московського історичного клубу.
Ношу в своїй душі український біль, дивлюсь на українську історію українськими очима. Багато читаю історичної літератури, особливо з архівних джерел, також захоплююсь читанням мемуарів шісдесятників, вояк УПА, тощо. Дуже великий вплив на мене справило вивчення української етнографії, українографії, українського родинознавства, зокрема історії українського костюма, народний календар, українські приказки та прислів’я. Це і є мої мої “університети”
Мною зібрана велика кількість українських сорочок та інших вишиваних та домотканих виробів, речей українського народного побуту з різних регіонів України, як стародавніх так і більш сучасних. Дуже захоплена мистецькою цариною Сокальщини, зокрема с. Угринів, яке було безжально знищене під час операції Вісла, але залишило по собі невмирущу і неперевершену мистецьку скарбницю-спадщину.
Улюблені письменники: Тарас Шевченко, Улас Самчук, Ліна Костенко, Василь Скуратівський, Марія Влад, Антоніна Листопад, Калина Ватаманюк, Леся Українка, російські письменники - Іван Бунін, Лєв Толстой, Валерій Брюсов, Йосип Мандельштам.
Доклала чималих зусиль до створення на Мурманському терені української художньої самодіяльності, зокрема українського фольклорно-етнографічного ансамблю “Лелеки”.
Дуже люблю український театр і підвела нарешті Громаду до створення своїх музичних театралізацій.
Ніколи і ніде не боюсь сказати про своє шанобливе ставлення-відношення до Української Державності, про Голодомори в Україні, про стан української мови в Україні, про вояків УПА, про наших славетних українських Гетьманів, про свою шанобливість до української національної символіки, про кордони України, про першу Європейську Конституцію України за часів правління гетьмана Пилипа Орлика, про колишній особливий статус м. Києва (Магдебурзьке право), про сталінські катівні, про наших українських політв’язів, про шістедесятників, про славного останнього Отамана Нової Запорозької Січі Петра Калнишевського, - на місті останнього спочинку нашого легендарного “Калниша”, на сумнозвісних Соловках, побувала разом з українською письменницею п. Антоніною Листопад. Всі ці теми в різний час мною були неодноразово висвітлені, більшою, або меншою вагою на нашому мурманському областному радіо.
Написала велику кількість різнопланових дописів, які були надруковані. Україні і в Світах в українських газетах та часописах. Збагатила власним коштом українську фонотеку Мурманського обласного радіо.
2003 рік – Згідно указу міністра Міністерства культури РФ, М.Е. Швидкого отримала Подяку.
2006 рік – дипломант Міжнародного конкурсу Союзу українок України «Мій рідний край» ( в номінації «Ми - горда нація»).
В різний час отримувала Подячні листи та Грамоти від Уряду Мурманської області та Адміністрації м. Мурманська.
Учасник «Майдану» в Мурманську.
2007рік - Згідно указу Президента України, В. А. Ющенка, нагороджена Державною нагородою України, - Орденом «За заслуги» 3 ступеню.
2008 рік – Одеським обласним відділом НСЖУ залучена до Національної спілки журналістів України.
2008 рік – Лауреат українсько - канадського конкурсу інноваційних проектів у галузі освіти.
2008 рік – нагороджена Зіркою «Патріот України»
Хоч народилась я в другій столиці моєї України в м. Харкові, але велика частка мого особистого дитинства та трохи старших років промайнула на Сумщині у селі Грабовське, або як по колишньому, то Пушкарне, Краснопільського повіту. На краю села, де колись була хата мого діда Івана та бабусі Василиси, і яку колись забрали червоні варвари, починається моя Україна. І т о правда, що починається саме там, бо якщо навпрошки перескочити яром та ще трошки у гайок, то вже починається Курщина, або як по теперішньому, то Білгородщина, тобто Росія.
І якийсь дивний був цей куточок нашого села, батьківщини моєї бабусі, мами, діда. Тут завжди співали тужливих пісень. Співали та плакали, а ще згадували…, - і кожен про своє, і про тяжке гуртове, колгоспне та воєнне життя. Пізніше мені стало зрозуміло, чому тут, на нашому краю села такий сумний плин життя. Зрозуміла я це тоді, коли одного разу, до дня Перемоги, хвіртки та паркани осель були «відзначені» металевою червоною зіркю, яка документально свідкувала на те, що з цього двору господар не повернувся з війни. На деяких хвіртках було по дві і більше таких зірок. Стало щемно-зрозуміло, що на нашому кутку живуть самі вдови, бо жодної хвіртки не минули «зіркою героя» Тому і співалось тут отак, - плачучі… Отож і мій пісенний світогляд сформувався в такому вдовиному оточенні, де співають плачучі, заміж віддають плачучі, самотужки городи орють також плачучі.
І вже тут, у Мурманську, познайомившись з Павлінкою Матвєєвою, Людмилою Молочнюк, а пізніше з Катериною Багній, Галиною Турецькою, Катериною Карою та іншими нашими співочими лелеками я збагнула всю безмежну розкіш пісенної культури усієї України. ЦІ дівчата в свої юначі роки, ще коли жили в Україні, співали в самодіяльних хорах, а відтак і досвід мали неабиякий і на репертуарі пісенному добре зналися. Яка ж то багатюща наша українська пісенна спадщина. В ній вся наша доля, вдача і душа вкраїнська. І засіяно піснями нашими, як і нами – по всенькому світі.
Розкотилися ми наче намистинки калинові по всім світовим широтам. От якби ото зібрати нас усіх до родинного гурту у своїй Державі, ото б яке «добре намисто» зібралось докупи. Про таке намисто, щоправда коралове, казали старші, мовляв інеєм береться, коли людину укидає в жар. Чи дозволить мені доля повернутися в Україну, а чи ні, але частка того животворчого чудодійного намиста маю тут у Мурманську. Як заспіває наш хор про оту самотню лебедоньку, або про дівчиноньку, що плакала в батька на порозі, або про козаченька, що до дівчини щовечора ходить, то всі хвороби відступають, де й сили беруться?! Отими ліками й видряпуюсь зі своїх болячок та всіляких труднощів. То цілюще Євщан –з ілля, яким засівать наші дівчатка – лелечки тут на саменькому краю Світу, аж за Полярним колом. Ото такі наші дівчата, а хлопцями хоч і не дуже рясно в Громаді, зате які свідомі і завзяті, - наші трохи підтоптані парубки. Щоправда є й молодші та нажаль не так багато, як хотілося б.
Дехто, з особливо байдужих, і уявити собі не може, що безкорислива, жертовна праця в громадській організації може принести радість зустрічей з щирими талановитими людьми, що та робота може принести незмірні духовні плоди та щедроти, - та такі, що попри усі оті нестатки та многотрудність життя відчуваєш себе багатою і завзятою, бо ті однодумці, ті люди, що поруч з тобою, підіймають і тебе на крилах своєї вдачі на висоту свого духовного злету. А мене тягло до такої праці і до людей з саменьких шкільних літ, з саменького дитинства. Сама, щоправда, а ні співати, а ні грати на якомусь музичному інструменті я не годна зовсім, але до того світу, - співочого, творчого, високосного і закоханого в життя пнуся сама і підбурюю людей. Про таких, як я кажуть, мовляв сама ні до чого не здатна, але щось в ній таке від організатора… Отож не минають і мене люди, бо я сама боюся розминутися з ними. І вони, ці земляки мої, і стають співавторами отого чогось задуманого і вигойданого мною в схронцях душі. Отож вивершується такий собі взаємовплив серед небайдужих і цікавих людей, виникає співтовариство, яке стає рідним родинним колом.
З правдивою пошаною – Наталя Литвиненко – Орлова – Мурманськ.
|
