судомить руки тверезо міряю відстань
з вікна палати ці люди немов мурахи
впоперек горла біліє остання пристань
пора прощатись аміґо збирати лахи
ніхто не винен
а може забракло хисту?
а може просто боялись боятись бути
шкребуть котами зубаті примари фобій
тісна сорочка шаленство гамують пута
пожежа згасла
запізно кричати пробі
падіння довше у метрах або у футах?
і десь на днищі тамованої огиди
на їхнє завтра раптово стає плювати
стонадцять вдихів натомість єдиний видих
голосить небо крізь чорне вікно палати
ну що ж ти, донцю?
а видиш тепер…
а видиш?
було не жити, чи просто було б не спати…
