* * * *
Оця, остання, що була між нами,
Солона, тепла, схлипами-піснями
Розвіяна – у далеч, там де вітер,
Де сонце-камінь досі не прогріте.
Де чорний ліс стоїть самотиною,
Схилившися вечірньо наді мною,
Про судні будні думаючи тихо,
Живе остання золота безвихідь:
У чорне море човником пливе,
І за собою нас колись позве,
І будем вдвох. І будемо самі.
По всіх думках – по тузі, по зимі.
