Я лишуся з тобою
Щасливим, наївним сліпцем,
Генрі Міллером сексу,
Самцем, споконвічним скопцем,
Не забудь про сніданок,
А потім, як час промайне,
Прибереш наші ліжка,
А потім застрелиш мене.
Я лишуся в тобі.
Яблунева незаймана брость.
Подивись, доторкнися,
Я плоть твоя, пристрасна плоть!
Розмалюй-но мене
Анархістськими злими тату.
Я лишуся в тобі,
Я нікуди тепер не піду.
Я лишуся тобою,
Твоя в моїм серці сльоза,
А на горлі ось-ось
Італійська дозріє лоза.
Хто на шарфиках дамських,
А хто – на осиках завис,
Ми ж на П’яцца Лорето
Гойдаємось тім’ям униз.
А коли нам пробачать, –
Віки забіжать наперед,
Ми в театр абсурду підемо,
Там гарний буфет.
Шоколадом наб’ємо
Красиві та ніжні роти.
Я люблю тебе так,
Як мене не кохатимеш ти.
2.
(Відповідь Клари Петаччі)
Я держу твою руку.
З’єдналася з нею навік.
Адже ти чоловік мій,
Останній близький чоловік.
Ми назавжди одні.
Тихо плаче на кухні вода.
Будь зі мною собою самим.
Генрі Міллер – мудак.
Лав-параду не буде.
І вранці, коли нас помруть,
Прийде сорок жінок,
Аби плюнути, дуче, в твій труп.
І тоді я візьму
І відмию тебе од війни,
Заховаю твій голос роздертий
В мовчанні труни.
Рим в полоні туристів,
Лоза наливається знов,
І розправу з Вождем
Поглинає народна любов,
Льюїс Керролл з букетом
Зустріне в пекельнім саду,
Ми назавжди одне,
Я нікуди тепер не піду.
І скоріше б забути,
Як хрестять панічним «Вогонь!»
Аж за краєм нудної землі
Наша мрія, либонь,
Та в буфет театральний, на жаль,
Не пускають таких.
Я люблю тебе більше, ніж ти
Зневажав їх усіх.
Оле З.
1.
(Письмо Бенито Муссолини Кларе Петаччи)
Я останусь с тобою
Счастливым, наивным слепцом,
Генри Миллером секса,
Самцом, изначальным скопцом,
Не забудь покормить
И кровать не забудь застелить,
Когда время настанет,
Меня не забудь застрелить.
Я останусь в тебе.
Недоношенный яблочный плод.
Посмотри и потрогай,
Я плоть твоя, жаркая плоть!
Нанеси на меня
Анархистские злые тату.
Я останусь в тебе,
Я теперь никуда не уйду.
Я останусь тобой,
Я твои примеряю глаза,
А на горле уже
Итальянская зреет лоза.
Кто на шарфиках дамских,
А кто - на дрожаньи осин,
Мы ж на Пьяцца-Лоретто
К земле головами висим.
А когда нас простят,
По прошествии тысячи лет,
Мы в театр абсурда пойдём,
Там отличный буфет.
Шоколадом наполним
Красивые мягкие рты.
Я люблю тебя так,
Как не сможешь любить меня ты.
2.
(Ответ Клары Петаччи)
Я держу твою руку.
Её не отдам никому.
Потому, что ты муж мне,
Последний и истинный муж.
Мы навеки одни.
Тихо плачет на кухне вода.
Будь со мною собою самим.
Генри Миллер – мудак.
Лав-парада не будет.
В то утро, когда нас умрут,
Сорок женщин, Бенито,
Придут, чтобы плюнуть в твой труп.
И тогда я возьму
И отмою тебя от войны,
Расцарапанный голос твой спрячу
В футляр тишины.
Рим захвачен туристами,
Сочной лозою увит,
И убийство Вождя
Потонуло в народной любви,
Льюис Керолл загробный
Встречает с цветами в аду,
Мы навеки одно,
Я теперь никуда не уйду.
Мы однажды забудем,
Как крестят паническим «Пли!»
Побежим за мечтою
На край этой скучной земли,
Но в буфет театральный, увы,
Не пускают таких.
