1.
Лоскоче в носі –
Напевне, осінь
У місті кленів,
А не олив
Ти мене
В молоці–мороці
Купав
І, певно, що застудив.
І ця застуда
Вогнем у грудях
Пече і точить,
Мов оковита.
Поки дощі
Не зберуть полюддя,
І не засклять
У калюжах літо.
Поки не стануть
Молочні ріки
Поки не втоне
В мороці море, –
Ти мене
Малу і велику
Колисатимеш
З гір у гори.
Десь відкують останнє зозулі...
Десь мурашва
Розбіжиться степом...
Я іздалеку
Чутиму тепле
І найрідніше
«люлі».
2.
Вечір, що має мету,
Вечір, що має межу,
Диких коней жене
До залізничних вузлів.
А мене залишає на тебе,
А на мене вдягає кожух,
У якому сняться уривки
З дитячих снів.
Хай між нами вітер,
Прудкіший од звірини.
Хай незбираний мед
Сонцем чоло пече.
У надвечір’ї долаються відстані
І
Срібні серпанки
Нишком виходять з печер.
Але обходить ніч
Сад–виноград–вертоград.
І не скуштує плоду.
І не зронить сльози.
Срібні серпанки
Швидко вертають назад,
І уриваються
Срібним птахам голоси.
Хай ти будеш сном
І сновидою буду я,
Наше ліжко
Пахне коханням і квітами.
І на Дереві Сліз
Позіхає ледача змія
І лишається з нами
Незвідане.
3.
За мурами чекання – нічка дивна.
І ти не спиш – розчулена царівна,
Ти солодко вслухаєшся у щем,
Що моросінню вікон доторкнеться...
Ця осінь припаде тобі до серця
Прозорого, смарагдового ще.
Тривожний телефона сміх. Тривожний
Сирени плач за вікнами. І може
Зітліти місто – листопад уже.
Але іржуть в рожевому тумані
Чоловіки одружені і п’яні
І їхній спокій наче береже
Тебе, коли за північ повернуло.
Тебе, що все збагнула і забула..
І лірику, що проситься у сни.
Ти скоро чорних клавіш доторкнешся
І білих клавіш заметілей перших.
І втішеною будеш до весни.
4.
Опівночі до неба притулись...
Не вірилось рукам твоїм і рухам.
Ти кликав не до себе, а кудись
У синю ніч, у чорну завірюху.
Над нами пропливав Чумацький віз.
Ти вчив мене прощатися без сліз,
І підростати за нову розлуку
Так, як півмісяць за любов підріс.
Горіла сосна. А за нею – ліс,
Коли в вікно забутий ранок стукав.
5.
місяць згублених речей
місяць згубних уречевлень
той що шибу пропече
повноликий та печерний
той що вибухне плачем
в опівніччі – порятунком
віддаю своє плече
під тонкі зі сну цілунки
ми страждаємо на щем
ми страждаємо на втечу
а у місті під дощем
порожнеча
порожнеча
то й не дивно
що – ущент
цілий світ – одним акордом
від мізинців до очей
я – тобі
і диким ордам
6.
Спи, мій ангеле, спи –
це вже осінь холодна і рання
Підступа океанами тиші...
Це я, це вже я –
Та, що спродала Богові душу
за кварту кохання
І з’явилась на сотій сторінці
Твого житія.
Ми так довго шукали імен –
а навіщо шукали?
І навіщо імен,
коли слово важкіш облітань?..
Цей рясний листопад
вибухає останнім хоралом
В сиві трави бажань,
на холодні бруківки прощань.
Спи, мій ангеле, спи –
давнє сонце пряде колискову.
Те, котре берегло,
те, котре уже не вбереже.
Не порушено тайну
і не розворушено змову
В опівніччі кленових
і скороминущих пожеж.
Це не втеча – у сон,
буде вирок іще, буде вирій
Із дощем крижаним і солоним.
І не задарма.
Ми прокинемось потім,
коли зігріватиме крила
Нам і Божому Війську зима...
