We are the hollow men. – T.S. Eliot
І.
Нехай банальну і нехай пласку,
уява цю картину пише часто:
людський пісок, і я у цім піску –
загублена та непотрібна частка.
Дочки пустелі, nihil’у сини,
ми – хаосу пустопорожній витвір.
Пісок тече. Я рухаюсь за ним
у напрямку куди-подує-вітер.
Дивлюсь на тіло – в тілі бачу тлін.
Це – одяг невідомого пошиву
наповнений нічим; це – пустки тінь.
Незатишно у ньому і паршиво.
Як там у пісні? „Доленько сумна...”?
Навіщо я? І звідки я? І де я?
Порадили мені: купи слона!
Слона? Купити? Це уже ідея!
ІІ.
Бо у слона є безперечний плюс –
великий розмір: тулуб, хобот, ноги...
Можливо, я, коли слона куплю,
заслоненію також біля нього.
Найголовніша, може, із причин
неспокою – це брак такого друга.
Я перейму у нього величінь
не тіла, а – що важливіше – духа.
Неспішні будуть порухи мої,
розмірені думки, слова повільні.
Спокійно я ітиму по землі.
А поруч колихатимуться бивні.
Коли подує вітер перемін,
я за один із них візьмусь рукою,
і ні на цаль не зрушимося ми,
як скеля, що не рушиться рікою.
ІІІ.
Втім, я і слон – це повний дисонанс.
Ми зліплені із різних типів тіста.
Сміятимуться, дивлячись на нас,
гадаючи, що цирк відвідав місто.
Крім того, що взамін я дам слону?
Навіщо я йому, такий хороший?
Свою марнотність? Славу голосну?
Або свободу, куплену за гроші?
Та що таке свобода для слона?
Наділена задумлива тварина
духовною свободою сповна.
Йому свобода інша непотрібна.
І байдуже слону, хто поруч з ним.
Для нього ми – молекули без маси...
IV.
Та менше з тим. Куплю слона і з’їм.
Усе-таки чотири тонни м’яса.
