Душа неприкаяна ходить по Раї,
У вічнім Раю вона раю шукає,
Згорьовано сльози ковтає гарячі:
Вона у раю, але Раю не бачить!
Молитву свою надсилає до Бога,
А та зависа, не знаходить дороги.
Слова замерзають в прозорі градини,
Що впавши із неба, шмагають по спині.
До неї спускається Ангел-Хранитель,
Щоби, горопашну, крильми захистити,
Та пір’я цих крил, що м’які, як з туману,
Мов леза нагострені, бідную ранить.
За віщо покара, у чому провина?
Чому ця душа так страждати повинна? –
Біда її в тому, що в райську обитель
Із пеклом у серці вмудрилась вступити.
Вона була чиста, вона була гожа.
Як трапилось теє, як бути так може? –
А все це тому, що, блукаючи миром,
Душа ненароком утратила віру.
Побачивши всюди обман і облуду,
Вона поступово зневірилась в людях.
Коли ж довіряти всім їм перестала,
То й віри у себе залишилось мало.
Як в себе не віриш – то вірити в кого?
Так в серце вросла недовіра до Бога:
”Наскільки я грішна, чи варта я Раю?
Чи Бог пожаліє, чи Бог не скарає?”
Ці сумніви спрутом її обплітали…
Ввійшовши до Раю – його… не впізнала.
***
О, як би всім нам поскидати ці шори! –
Рай тут, на землі – не в небесних просторах.
Зробили ми пекло із нього відмінне,
Та в силі змінити ще все докорінно.
Земля знову стане вселенським Едемом,
Як віру у себе самих віднайдемо. lovehub.ch
