Тут із садів кохання брості недозрілі
Всевишньому на стіл узято; перла сходу,
Що ніжились у морі щастя й насолоди,
Владарка смерть у вічний морок ув’язнила.
Таять їх забуття непереможні сили,
Тюрбан стримить над ними, холодніший льоду,
Лисніє, мов бунчук в мертвецькому поході,
І там рука Ґяура імена лишила.
Сяйні едемські ружі! Ваші дні урочі
Бриніли цнотою і в’янули в офірі,
Вас поглядом лихим невірний не зурочив, –
Я лиш одному з них ввійти сюди довірив.
Прости мене, великий всеблагий Пророче, –
Я на лиці його побачив сльози щирі.
Mogiły haremu
Mirza do Pielgrzyma
Tu z winnicy miłości niedojrzałe grona
Wzięto na stół Allaha; tu perełki wschodu,
Z morza uciech i szczęścia, porwała za młodu
Truna koncha wieczności do mrocznego łona.
Skryła je niepamięci i czasu zasłona,
Nad niemi turban zimny błyszczy śród ogrodu,
Jak buńczuk wojska cieniów, i ledwie u spodu
Zostały dłonią Gaura wyryte imiona.
O wy róże edeńskie! u czystości stoku
Odkwitnęły dni wasze pod wstydu liściami,
Na wieki zatajone niewiernemu oku.
Teraz grób wasz spójrzenie cudzoziemca plami,
Pozwalam mu – darujesz o wielki Proroku!
On jeden z cudzoziemców poglądał ze łzami.
