Дорогі друзі!
Це – мої рецензії на ті з творів Десятого Конкурсу Перекладів, які мене зацікавили і про які я хотів би сказати кілька слів. Крім того, тут купа моїх думок, що лише дотично стосуються конкретних перекладів, але, маю надію, нашого з вами перекладацтва вцілому.
Щиро перепрошую, що не брав участі у інтерактивному обговоренні. Не люблю анонімності, тому й не зміг себе примусити писати під ніком „перекладач”, а власним ім'ям підписуватися не міг, щоб себе не виказати.
Мені дуже прикро, що домігшись заборони анонімних коментарів на ГАКу (через висвітлення ІР-шників) ми тепер розвели ту ж саму анонімність у рамках конкурсу за рахунок „перекладача”.
І ще мені прикро за низьку якість переважної більшості рецензій, які надійшли на конкурсні твори. Треба вже робити конкурс рецензій:)
Мені дуже приємно, що конкурс живе уже рік. Я не міг про таке й мріяти, коли все починалось.
Дякую Галині Михайловській за організацію чудової десятої серії та усім перекладачам, чиї твори мені було приємно читати.
З повагою Володимир Чернишенко.
1. переклад тут
На жаль, розмір змінено. Але це пів біди, на які можна було б і не зважати, враховуючи мелодійність і красу дібраних автором перекладу образів. Однак є одне але, і нехай автор пробачить мені, що використовую його переклад для викладення своїх думок.
Власне, мав враження, що отой одинадцятистоповик оригіналу для української душі – як кара Господня. Коли сам перекладав, то не міг позбутися враження, що давні римляни були абсолютними невігласами у плані ритмомелодики. Безперечно, звучить смішно. Але потім подумалося – але ж чим ми від тих римлян відрізняємося? Що ми знаєм такого, чого не знали вони? Перепрошую одразу – трохи спекулюватиму і домислюватиму. Моя думка навряд чи є істиною, навіть у передостанній інстанції.
Поезія відрізняється від прози не лише образною складовою (що більш ніж дискутивно – згадаймо неповторні описи природи приміром того ж Довженка), а і обмеженнями. Насамперед це рима, яка змушує поета викладати свої думки тим чи іншим чином, та розмір. Далі йдуть лексичні обмеження, характерні для обраного стилю, обмеження звукові (уникнення збіжних приголосних) і т.д. Навмисне не торкаюся вільного віршу – це тема окремої розмови.
А тепер уявімо, що один із цих обмежувальних факторів раптом зникає. Яким чином вірш, що виглядає струнким у корсеті усіх зазначених „умовностей”, буде триматися купи? Я вважаю, що лише за рахунок ПОСИЛЕННЯ ДІЇ ІНШИХ ОБМЕЖЕНЬ. Тому, коли зникає рима, її заступає чергування дзвінких приголосних, асонанси, гра слів... А розмір? Власне, як можна ПОСИЛИТИ вплив уже й так дотриманого розміру на структурованість вірша? Приміром, у семистопному ямбі можна компенсувати відсутність рими посиленням ролі алітерації, але зробити ямб, гм... ямбішим – неможливо. SIC.
Повернемося до Катула. На мою думку, і я певен, багато хто зі мною погодиться, у первісному вигляді вірш „До Лесбії”, який ми мали щастя перекладати, навряд чи зміг би стати народною піснею. Його неможливо адекватно заспівати, або дуже складно, принаймні.
У мене склалося стійке враження, що такий розмір є ознакою певної елітарності, певної відмежованості від „низького вірша”, ОБМЕЖЕННЯМ, побороти яке (читай – написати при цьому поетичний вірш), може лише справжній поет-„патрицій”.
Тому, знов таки – на мою думку, зміна розміру без запровадження інших обмежувальних факторів (алітерація, гра слів і т.д. аж до рими) при будь-якій якості виконання збіднює оригінал. Відкидаючи непотрібне, як видається, обмеження – авторський „недолугий” розмір, ми руйнуємо те, заради чого вірш взагалі було створено. Тому в цьому перекладі мені, чесно кажучи бракує рими.
2. переклад тут
Хто б там що не казав, але тут у нас справжнісінький ямб! Те, що наголошені склади в моєму прочитанні розривають довгі слова – мало що значить і не заперечує той факт, що це двостоповик із наголосом на другому складі.
Насправді, після цього питання версифікації вже не стоїть. Намагання автора архаїзувати текст вживанням слівець „світлолика”, „число велике”, „про те дізнавшись” не надає віршеві тієї пафосної розміреності, яку мав оригінал. Либонь, відчуваючи це, автор перекладу ввів римування, яке у цій ритмічній схемі видається більш ніж доречним. До того ж, приємно відзначити оригінальність як схеми римування, так і незбитість рим.
Дещо ріжуть вуха „діди”, але це на мій смак.
Вірш за мотивами Катула має право на життя, і так само – право подобатися. Чи не подобатися. Мені – подобається.
3. переклад тут
Порівнюючи з попереднім віршем, варто відзначити відчуття автором перекладу тонкого зв'язку розміру і змісту. Дійсно, двостопні розміри, як правило, краще вдатні до простих однорівневих віршів, любовних пісеньок, маршів і т.д. Тристопні – це вже щось протяжно-наспівувальне, щось ліричне; у всілякому разі – „високий стиль” легше передати (і краще передати) тристоповиком, ніж двостоповиком. Одразу обмовлюся – є купа винятків, але загальна тенденція працює на мою користь.
Автор перекладу, безумовно, не помилився, обравши для передачі Катулового вірша анапест --/--/--/-- (наголос на третьому складі). Прикро, що посоромившись лесеукраїнківського слівця „суворії”, він викинув один склад у другому рядку. Це не пішло на користь ритмічному малюнку; з огляду ж на стиль оригіналу вжити таку „ії”-прикметникову форму можна було б безболісно.
Посміхає математика. Мило:) Подобається вживання автентичного шеляга.
Хочу наголосити, що анапест, хоча і кращий попереднього ямба, також не підходив би оригіналові, й вірш видавався б збідненим, якби не римування. Сподіваюсь розвинути цю ідею у котрійсь із наступних рецензій, але зараз скажу, що „рима рветься на волю”. Саме її присутність є тим необхідним фактором, що тримає „малокатульного” вірша на плаву.
Дуже добре, що рими нестрогі, а часом і „натякові”. Дуже добре виглядає „закотимся – сотню ще”, „сотню ще – схочемо”, а ось перший умовний чотиривірш засмучує. Ні, воно непогано вийшло, але коли вже передавати неримованй вірш римованим перекладом, то принаймні рими варто робити ненав'язливішими. Як от „схочемо-наврочило”, але не „кохатися-повертатися”.
5. переклад тут
Тут маємо, як і в кількох попередніх перекладах, збивання на ямб. Не зупинятимуся на перевагах і недоліках такого спрощення розміру – вже сказав про це вдосталь. У цьому конкретному перекладі варто звернути увагу на образний бік вірша. Світло – швидкоплинне, ніч – безпробудна. Я зовсім не певен, що ці характеристики, як і подібні (або й ті ж), що зустрічаються в інших варіантах, збагачують текст.
Бачте, у нас далекі мало не античні (чи й античні) часи викликають асоціацію з пишномовним стилем, шляхетними метафорами та іншими речами, яким у сучасній нам поезії ми, переважно, місця не знаходимо. Та й не лише ми – згадайте Шекспіра!
Безперечно, на зорі поетики збиті нині порівняння здавалися новими, епігонство – сміливими рішеннями, анекдот про їжачка, що ходить довкруг бочки, викликав конвульсивний регіт. Тому я припускаю, що „швидкоплинна непробудність”, яка мені кинулася в очі, тут досить доречна.
Нам не слід забувати, що хоч-не-хоч, але дуже багато іноземної поезії ми сприймаємо через призму російських перекладів і „подражаній”. А головне – ці переклади і „подражанія” дуже часто робили непрофесійні люди. Мандельштам їх характеризував як „інтелігентів, невдатних до власної творчості, але з інститутською освітою”, а мову їх називав (мовою оригіналу) „суконный язык”. І ось цього нам усім варто уникати.
Цей переклад – аж ніяк не полотняний, він ліричний і цікавий. Чого варте хоча б оте „не розібрався в нашому багатстві”! А мої висновки про образність спишіть на мою упередженість :)
6. переклад тут
/--/--/--/-
Маємо дактиль, панове! Мушу визнати, що анапест на роль „катулозамінника” мені сподобався більше. Дактиль історично пов'язують з ритмічним ударом молота чи барабана – гуп! ви-дих... гуп!... ви-дих... Наспівувальний анапест до любовної лірики пасує краще, хоча й дактилем написано не мало закоханих рядків. Чи діждуся амфібрахія? :)
Не сподобалася тут нестача рядка (і сам хотів було його викинути) і, на жаль, римування. Зробивши з Катула звичний нам вірш, автор знизив планку, поставлену першотвором. „Декатулізація” не вдалася. Римовані дієслова – то ще півбіди, вони хоч у різних формах. Не подобається два заримовані корені: приносять-медоноси.
Інший вагомий аспект – втрата фразеологізму з багатостраждальним у нашому конкурсі асом. Його можна було перекладати в лоба: „плітки старих не варті навіть аса” (десь так було). А можна було – підібрати український відповідник. Варіантів купа і мене засмутило, щотак мало їх було використано перекладачами.
Не варті шеляга,
Не варті виїденого фунта клоччя,
Не варті виїденого яйця,
Не варті дірки од бублика,
Не варті гроша в базарний день,
Не варті ламаного/щербатого гроша/п'ятака/шага/карбованця,
Не варті й нігтя,
Не варті й доброго слова...
На жаль, перекладач тут видав дивну суміш фразеологізмів: „точити брехні” і „не варті копійки”, а вийшло – може й цікаво, але не природно.
Між тим, читати переклад приємно і він навіває, як ви щойно читали, бажання полізти у словник фразеологізмів. На цьому й спасибі :)
7. переклад тут
Ось він, мої любі, ще один вельми цікавий дактиль. Це – дактиль із цезурою, а тому читається він апріорі легше, мелодійніше, вільніше.
/--/- | /--/-
Цезура – вид тривалої паузи у вірші. У одному зі своїх перекладів я також спробував ввести цезуру, але, очевидно, значно менш успішно. На жаль, для досягнення легкості прочитання, авторові перекладу довелося зарізати один склад. Та за легкість, якої набув твір, можна йому це пробачити. Останній рядок – одинадцяти стоповий, але й він виглядає природно. Можливо, варто було б збудувати решту за його образом і подобою.
Не подобається лексика. Зокрема „зловісно плескати дурниці” – це дивно. Плескати язиком – це брехливо, підступно, безсоромно, але аж ніяк не зловісно. Штучно виглядають сонячні дії. Зате „Ватра кохання варта святого” виглядало б мало не новим лексичним відкриттям, якби не „повислий” прикметник „святого”, що аж проситься означити якийсь іменник...
Ну і, звісно, нестача рядка.
Можна дискутувати стосовно заміщення Лесбії на Лілію. Можливо, вільне поводження з розміром оригіналу саме по собі дозволяє таке ж вільне поводження і з іменем? Я так не думаю.
Мені здається, що зміну власних імен можна припустити, коли іноземне ім'я має аналог у перекладачевій мов, спільний за походженням із іменем оригіналу. Приміром Мері – Марія, Джон – Івась і т.д. Але, наголошую, це в разі, коли відбувається загальне перелицювання оригіналу (як ось тут). Ще варіанти можуть бути пов'язані з необхідністю каламбурити. Приміром знаю твір, де така собі Чарлот хотіла, щоб її називали по-шляхетному – Шарлота. Для нашомовного читача такі пертурбації незрозумілі, тому перекладач, не довго думаючи, міняє Черлот на Мері, а Шарлота – на Марí.
Підключивши фантазію, можна було б погратися з назвами островів (приміром, „хортице, люба...”), але це було б не дуже доречно.
Нас не зурочити – з нами довіра – це прямо якийсь но пасаран, себто лозунг, та він не псує загального позитивного враження.
8, 10. переклад тут переклад тут
Коментування власних перекладів справа невдячна і навіть небезпечна – вирішать, що дереш носа. Хоча, нема з чого дерти. Перший переклад народився з неправильного тлумачення розміру оригіналу – чомусь вирішив, що mea треба читати одним складом, а посеред рядка є цезура:
/-/-/- | /--/-
Другий свій переклад я, здається, загнав у Катулову схему:
/-/--/-/-/-
Основна ідея, яку я хотів донести своїми спробами – спосіб римування без рими як такої. У першому перекладі (8) це внутрішня рима при повній відсутності рим прикінцевих. У другому (10) – колова рима, коли останнє слово одного рядка римується з першим словом наступного. До речі – перше й останнє слова мого перекладу також римуються, хоче це швидше „понти” ніж щось суттєве – хотілося замкнути коло. Мені здалося, що ідея „ненав'язливості рими”, яку я вже якийсь час тому висловлював, краще втілилася у другому моєму варіанті, аніж у першому. Та я все ж тут аж ніяк не об'єктивна особа :)
9. переклад тут
Перш ніж прокоментувати даний переклад, хочу вияснити деякі термінологічні речі. Завчасно перепрошую тих, для кого мої викладки шеляга не варті.
У нашій культурі ми маємо справи з такими двома основними типами білих віршів, тобто віршів, що не мають рими, чіткого чергування наголошених-ненаголошених складів та рівновеликих рядків.
Вільний вірш (вольный стих, free verse) – вірш, з виключеною рівноскладовістю і, як наслідок, виключеною рівностопністю. При цьому РОЗПОДІЛ НАГОЛОСІВ стабільний, відрізняється лише кількість стоп у рядках.
Верлібр (свободный стих, vers libre) – нерівноскладовий вірш, що не ділиться на стопи. Тримається купи це щастя за рахунок однорідної інтонації, з якою вимовляють кожну із рядків-фраз.
Я боявся, що зіткнувшись із проблемою перекладу неримованого віршу, багато хто вирішить її засобами рідної мови. Прийнятним, на мою думку було б використання схеми билин та дум, коли рівновеликі рядки тримаються виключно на одному чи кількох ударних прикінцевих наголосах. Ані використання вільного віршу, ані, тим більше, верлібру, здається мені недоцільним.
Потрібно пам'ятати, що уся чудова силабо-тоніка є ні чим іншим, як модифікацією придуманих нашими античними попередниками ритмічних схем. Адже усі ямби і хореї розроблені ними, вони дотримувалися розміру дуже чітко і у контексті мірила древніх, будь-які відступи від стабільного розміру сприймаються виключно, як недогляд поета.
Між тим, не можу не відзначити культури мови автора перекладу, присмаченої, щоправда, напускно-старообрядницькими порядком слів і порівняннями.
11. переклад тут
-/-/-/-/-/-
Отримали знову ямб на одинадцять складів. Тенденція, між іншим...
Тут маю нагоду зупинитися на приголосних звуках української мови. До них, зокрема, належить і звук, означуваний літерою ЙОТ. Тому „заходить й сходить” та „цілунків й сотню” сприймаю як грубе порушення ритмічного малюнку вірша. Я назвав би це – спотикайлики. І оті спотикайлики Катулові аж ніяк не личать. Кожен з нас, хто знайомий з латинськими літерами може читати цією мовою. З диким слов'янським акцентом, звичайно ж :) То спробуйте почитати оригінал: вівамус меа лесбі атке амемус... Хтось спіткнувся? Я ні. Те, що вірш не призначений для співу, не означає те, що можна перенасичувати його приголосними. У оригіналі перший рядок містить тринадцять приголосних і дванадцять голосних. Живімо мойа лесбійе й кохаймос' – п'ятнадцять приголосних і одинадцять голосних. Звісно, така математика може не витримати першої ж кваліфікованої критики (приміром, що у нашій мові взагалі більше приголосних, ніж у латині), однак наводить на роздуми. Коли переклад на українську автоматично робить текст „більш приголосним”, то чи не варто слідкувати за тим, щоб не поглиблювати цю тенденцію?
12. переклад тут
Думаю, тут про розмір казати нічого – його змінено і не дотримано змін. Однак, на диво, вірш читається напрочуд органічно. Коробить те ж таки „заходить й сходить”. Наївні рими так само не викликають спротиву, органічно вплітаючись у малюнок перекладу.
Хочу ж звернути увагу на інше. Сухий підсумок Катулового вірша простий, як дошка. Звучить він приблизно так: „Люба, кохаймось, бо думка інших для нас не важлива. Наш час обмежений, тому кохаймося шалено, щоб ніхто не міг нас зурочити, не знаючи, наскільки бурхливе наше кохання.” Ці три рядки можна модифікувати, залежно від особистого розуміння, але вони чітко і ясно подають думку автора. І у цьому і у багатьох інших перекладах з'являються речі на кшталт „щораз заходить й сходить сонце лиш”. Одразу й не розбереш, що хотів сказати автор. І чим частіше таке стається у перекладі, тим далі він від оригіналу, хай хоч наскільки відповідними є вжиті перекладачем слова. У даному прикладі природніше було б сказати – „це тільки сонце може дозволити собі заходити і сходити [а ми зайдемо – і гаплик]”. Як це втиснути у строгий Катулівський рядок – я не знаю. Проте, коли вже перекладач підкоригував Катула під зручнішу нам поетичну форму, то й це завдання міг би й спробувати вирішити.
13. переклад тут
/--/--/--/-
Про дактиль я вже неодноразово писав у цій розвідці, тому нині не спинятимусь на перевагах та недоліках його тут вжитку.
Так стається, що у всіх „рецензіях” я наголошую насамперед на недоліках перекладів, а не на їхніх перевагах. Це не тому, що я злий, а тому, що маю час або на розкриття усіх позитивів, або усіх негативів. Негативи, як на мене, важливіші.
У цьому перекладі збережено і чудово відтворено дух – дещо грайливий, закоханий, пофіґістський... Проте з буквою не склалось. „ми ж діждемося спочинку світила” і почнемо кохатися – це зовсім не те, про що казав Катул. Було б прийнятніше сказати:
„Це тільки долар – впаде, але потім
Знову підніметься. Ми ж як впадемо,
То вже навіки не вийдем з дефолту...”
Це все смішки, звісно, але принаймні передало б ідею.
Подивіться що сталося – перекладач на позір сумлінно зберіг образ сонця, але надав йому зовсім іншого значення, а отже – по суті поніс відсебеньки.
Така сама ситуація, як на мене, і з „не заздрив, дізнавшись, що поцілунків бувають мільйони”. Між „зурочити” і „заздрити” дуже велика різниця, а інформація про кількість цілунків, яка у Катулла є мало не містичною основою вроків, у перекладі стає просто ще одним цвяхом у труну заздрісника.
14. переклад тут
--/--/--/--
Анапест видається напрочуд придатним способом передати ритміку оригіналу. Це вже вдруге, принаймні, він спрацював. Але тут цей вдало обраний анапест підкріплений ще й кількома цікавими особливостями, на яких я й зупинюся.
По-перше – це вміру розпатлані рими. Вони достатньо невпорядковано розподілені між рядками, щоб не приїдатися, і достатньо нестрогі, щоб не притягувати на себе увагу. Це дуже великий плюс, це те, що тримає вірш купи, водночас, його не зв'язуючи.
Другу особливість цілком міг би помітити й у перекладі номер 3, але скажу про неї тут. Мова йде про „автентизовану” форму вірша. Мені вона нагадала билину. Билинний вірш проказується наспівувально і будується на трьох наголосах у кожному рядку, при цьому останній з цих наголосів припадає на третій з кінця склад рядка. Можливо тому він знаходить відгук у моїй свідомості.
До речі, билинність вірша ще більше поглиблює лексика: персні, нічка місячна, зіроньки...
Не подобається напускання туману з сонцем та зі злим духом. Подобається цікаве рішення з „не варте бесіди”.
15. переклад тут
Про цей переклад можна сказати, що він значно поступається оригіналові за всіма компонентами. Найголовніше – що фрази у ньому так поперекручувано, що доводиться постійно зупинятися, аби збагнути їх значення. Чого варте лише „огорне нас після світла скону вічна ніч...” Це як оте достапам'ятне „пожбур цеглину у свідомості вікно моєї”... Останні два рядки набувають потрібного сенсу лише коли „не зурочив” перенести в самий кінець...
Ось якби ці дивні фрази розплутати – то може й переклад вийшов би зграбний, адже обрана автором лексика видається тут вкрай доречною.
Прикро, що не всі прочитали застереження Григорія Кочура, які я розмістив у рецензіях до конкурсу ще на його початку. Можливо, це пов'язано з нашим не дуже серйозним ставленням до конкурсних перекладів. Ну переклав вірша, ну обговорили, ну проголосував... Але ж ми тут граємося з дуже серйозними речами! Це – як конкурс аматорів-стоматологів – після усіх конкурсних перипетій і вручення нагород, набутком суспільства лишаються пацієнти у перехняблених брекетах...
16. переклад тут
Захоплює лексика. „правдива ціна”, „відтак ще тисячу”, „сила тисяч”. Вона забезпечує поетизацію, що поруч із ямбом, яким написано переклад, створює нашарування приємної невимушеності. Цікаво виглядають ті три рядки про рахування цілунків, Яким що тільки не робили доблесні перекладачі. Це як у мультику про бюро знахідок після кожної фрази типу: „ви поцупили те то, те то, і те то, і мою медаль”. І тут так само – дай сотню, а тоді тисячу, і сотню, а тоді ще сотню...” Мені подобається.
А ось що не подобається. Не подобається ЖЕ. Не подобається також і слівце „дізнавшися”. Вони неприємно дисонують із рештою вірша. Тим більше сумно, що їх дуже легко замінити, але автор цього не зробив.
Плітки суворих стариганів – це, безперечно, данина того, що у оригіналі, як зазначила організаторка, старі – чоловічого роду. Наскільки взагалі варто було нам з вами на це зважати? Зараз, після написання своїх перекладів і прочитання усіх ваших, я цього не певен. Мені здається, що в часи Катула думка про в принципі якусь значимість точки зору осіб чарівної статі була б смішною. Щось закинути ліричному героєві дійсно могли ЛИШЕ суворі старигани, і аж ніяк не стервозні БАБЦІ. У наш час, чесно кажучи, та й у раніші часи в Україні носієм суспільної думки та хранителями моралі були і є саме останні – себто бабці. Тому, вибір між бабцями і стариганами залежить лише від способу версифікації, що його обрав перекладач. Якщо ми лишаємо ас, не вводимо яскравих українізмів – то й старигани чоловічого роду є суттєвими. Коли ж у нас виринає шеляг, мальовнича українська лексика, то й зі старими пліткарями можна не паритися.
Отож, пліткам дурних бабів базарних дамо ціну правдиву – шеляг! :)
17. переклад тут
Тут не дотримано зміненого розміру, що одразу ж руйнує усе позитивне враження. Насправді, підрядник також видається досить поетичним твором. Репліка пана Євгена про „розставляння слів у найкращий спосіб”, яку багато хто з нас читав, навряд чи виникла на пустому місці. Ми з вами, шановні друзі-перекладачі, робимо щось не те, коли спостерігачі-обивателі можуть доходити таких невтішних для нас висновків.
Продукт, який перекладач отримує „на виході” творчого конвеєра повинен відповідати таким основним критеріям якості:
- адекватно доносити зміст, дух і форму оригіналу до читача, що не володіє іноземною мовою;
- становити сам по собі доконаний художній твір, що не поступається аналогічним зразкам у рідній літературі;
- викликати інтерес до оригіналу;
- становити інтерес для людини, яка з оригіналом знайома.
На мою думку, саме ці критерії (додавайте свої!) повинні бути основними при оцінці вартісності (не якості, а саме ВАРТІСНОСТІ) перекладу. На жаль, повністю даний варіант відповідає лише четвертому критерію – мушу визнати, що переклад був мені цікавий.
18. переклад тут
Мені здається, що розмір тут найправильніший. Та це суб'єктив, бо я так і не розібрався як слід у Катуловому розмірі :)
Про доцільність заміни імені Лесбія на інше я вже писав. Єдине, що можу додати, враховуючи нездорове пожвавлення, яке вжите Катулом ім'я чомусь викликає у нашому більш-менш пристойному середовищі, такий крок видається мені не позбавленим сенсу.
Гарне римування. При цьому автор перекладу обрав римування 1-3, 2-4, чого я ніяк не сподівався. Бачте, кілька разів вживане римування 1-2, 3-4 примітивніше, тому може здатися більш придатне для передачі давньої поезії, яку ми звикли сприймати спрощено. Тут свідоме перехресне римування оживлює текст. У контексті обраної перекладачем тональності, таке оживлення лише на користь. Так само і барвиста лексика – щезник, дідько, втрафить, та ж Лебідка... Це створює дуже симпатичний і цілісний малюнок.
Якби не підозри, які навіюють рядки, що починаються з малих літер, то тут-таки визнав би цей переклад найкращим :)
До негативів віднесу оте плакатне: „без кохання – ні дня!”
Без вугілля – ні дня, моя лЕБІДКО. :)))
20. переклад тут
Таке враження, що вісімнадцятий переклад і цей написала одна людина. І кажу це не лише через схоже написання рядків, а й через той самий дотриманий розмір -------
Не берусь порівнювати ці два переклади (18 і 20), але дозволю собі проілюструвати ними свої думки. По-суті ключові різниці між ними – лексика (у цьому варіанті вона академічніша) та відсутність рими. Не думаю, що лексика тут аж така важлива, а ось рима, як виявилося, для силабо-тонічного римолюбного читача дуже важлива. Лишень сама її відсутність у цьому перекладі не дозволяє сприймати його по-сучасному, викликає почуття знайомства із чимось чужим, далеким. Так це ж так і треба! – скаже хтось. Дозволю собі не погодитися. Тобто, ви, безумовно, маєте рацію, та все ж... Знову стикаюся з питанням: чи ми повинні показувати читачу, яким воно було У ДРЕВНЬОМУ РИМІ, чи яким воно було ДЛЯ ДРЕВНІХ РИМЛЯН. Відчуваєте різницю? Якщо працює перша концепція, то ваша правда. Переклад номер 20 – реконструкція давно минулого, щоб ми дивилися й чудувались. Коли ж друга концепція буде зверху (вона мені імпонує більше), то номер 18 повинен цікавити нас більше. Принаймні, він дає нам те саме, що, імовірно, давав сучасникам Катула, лише трохи іншими засобами (з залученням рими).
З іншого боку, перша концепція вимагає відтворення результату визначеним набором засобів, друга – лише результату. Відтак, збудована вручну піраміда викликатиме поваги більше, аніж довершеніша, але складена за допомогою вантажного крану... Самі питання...
Викликає подив Лесбі(я). І не тим, що ковтаємо склад (римляни його теж ковтали), а тим, що ключове ім'я вірша не виділене наголосом, а губиться у двох ненаголошених складах. Це – головний недолік цього варіанту, як на мене.
21. переклад тут
Цей варіант вразив мене настільки, що я його єдиного прокоментував до зняття анонімності. Сміливе рішення сказати усе, що сказав Катул, але у питомо українській формі. Це ніби новаторство Ейфелевої вежі й новаторство сиднейської опери... Одна ідея – різне архітектурне втілення. Обидві прекрасні...
