Запуталась знову, як бігла - немов навіжена,
Ховалась від себе, від тебе, від втомлених сліз,
Ховалась за світом щораз, коли чутна сирена
Раптово кричала про вічний зі спогадів ліс.
Забута, відкинута щастям, собою і світом,
Залишена долею на перехрестку доріг
Промчалась невидимим сяйвом вчорашнього літа,
Забувши на мить про дозволений світом поріг.
В останні хвилини, останні секунди століття
Не знала про те, що це був вже останній рубіж,
Не знала, актриси не вийде, як Моніка Вітті,
Не знала, що душу поглине подібний грабіж.
Та сонячне сяйво втомилось від огріхів світу,
Зібрало всі мрії в пучок, наче янгол німий,
І вже не знайшла серед сірих будиночків цвіту, -
Він зник, як трава, необхідна нам серед зими.
Залишилась ніч невагома - й така пустотлива
Загубленим щастям пройшла між могилами снів.
Бо сонце назавжди пропало, залишилась злива
І безліч несказаних, так необхідних їй слів...
