Будую як умію і як знаю
Хатинку спокою, куточок раю
І вибираю кращі із прикрас,
Щоб вигравали в ньому повсякчас.
Йде до кінця натхненне будування —
І ув очах моїх замилування,
Й не ухиляюсь від передчуття
Блаженного і тихого життя.
Але «ненавиджу!» — як бомба терориста —
І нагла, і руїнна, і вогниста,
І трощить, й спалює усе, що будував.
І в розпачі приходжу до нестями,
Бо вкинена чарівними вустами,
Які кохаю, як завжди кохав.
2. «Люблю!»
Немиле все, все падає із рук,
Несе неспокій, хилить до відчаю.
Коли воно мине? Коли? Не знаю.
Усе тяжке — і слово, навіть звук.
Знесилився від боротьби і мук
І вже добра у світі не шукаю.
І байдуже душі до раю
Від розпук.
Та ось «люблю!» — оливою на рани,
Як промінь, що пронизує тумани,
Жене пітьму і осяває шлях.
Воно відкрило джерело наснаги.
І я, наповнений і сили, і відваги,
Лечу за обрії, як птах.
