Прошмигне до кімнати вітер
Вмоститься на підвіконні
І скаже: «Ну здрастуй»
знаю, що Вітер –
це твоє перевтілення:
мова жестів
і мова міміки
мова тиші
азбука натяків
я жалітимусь, що чекання важче за камінь
що втомилась від ребусів (а ти – майстер!)
що постійне тебе-відгадування
спричиняє тебе-відторгнення
ніби цвіт без брунькатої зав‘язі
ніби зілля безлисте, без паростків
2. Про Самшит і Кульбабу
Дрібні листочки самшитових велетнів
не бояться осені. Хіба що тонка павутина,
ледве помітна, кличе по зрадницьки вересень.
Павук заплітає сіті свої, а ти! просто здмухуєш
ніжну кульбабову сукенку й кажеш: «лети!»
Ось так би згубитися у лабіринті твоїх теплих
пальців стеблиною, дрібкою з пасма трави
і спати всю зиму під серцем самшитовим
розквітнути сонячно та дочекатись
коли ти прошепчеш «не йди...»
3. Про Жовтень
***
Кілька кленових листків – от і вся пошта.
Жовтень не любить довгих тирад, тривалих прощань:
враз перебрівши всі ріки та спивши гірчичні келихи,
висипав золото в яр.
***
Покинута жінка срібноволоса – Осінь –
бранка північного Вітру. Малює по шибі сльозою…
Якесь нетямуще вимовить «дощ». Боже, як мало!
Як мало і скупо дано розказати про муку, і жаль, і біль.
***
Така вона породілля-земля: діти-комахи і діти-черви -
все її гордість. А Жовтень був красенем!
О… за хрещеного батька став повновидий місяць
На жарти майстер:
- Одягай наречену в золото, сину,
Осінь до пари тобі: а глянь яка дівка!
***
А чи була щасливою? Хоч і ходила в золоті.
Вона ж до нього, а він… Все торочив про казку,
в якій
ішла до шлюбу царівна в білому. Дорогу сріблив
іній.
***
Циганка пошепки: «іди з богом, жінко… Бери своє золото,
чуєш?
Чи повернеться?
Ні.
Та йому так само боляче, як і тобі»
***
«Потвора!» сміявся і плакав. Ланцюжки-дзвенять-ланцюжки.
Це за її «так!» поцілунки-опіки-поцілунки-опіки.
Ось і царівна в білому: подерта сукня-чорна земля
Зима…
***
- А що, князю, чи холодно? Білий насип аж ген який!
