Якось опівночі в безсонні я знов шукав думки
Гортаючи в котре ті листи
Ветхого видання Книги Книг, ...
Сторінка „666” - Екклесіаст...
Це було в похмурім грудні й раптом збоку враз
Дмухнуло в відкриту кватирку злим духом мороза,
Майнув відгуком споминок – Ліанора, Наталка чи Оза.
Я тихо прошепотів: - „Наталі...”
Гаркливим кряком відлунало – „Ніколи...”
Лякливо глянув навкруги,
А в тім куті, де був притулений з дерева Палладій,
Сидів, як на постаменті чорний, крук
Й зиркав вогняним чорним оком в мій бік.
Це, ж що - моїх думок Віщун?
А звідти кавкнуло - „Повік”.
Зібравшись трохи з духом, підкріпив слова ще й рухом,
Промовив в голос : - „А сонце для мене як знову встане і сяйне?”
А той віщуватий каркнув – „ Поки світа”
Тоді, відкинувши присунутий той жах, жбурнув: - „А в Екклесіаста:
„І знайшов я, що гіркіше смерті жінка,
Тому, що вона – невід, в серці її – пастка, руки її – пута;
Добрий перед Богом спасеться від неї,
А грішник пійманий буде нею.”
У відповідь той рабі-ворон розсудливе й гаркливо: - „До суду віку...”
Ще сміливішим став я й спитав: - „ А в Екклесіаста:
„Тільки це я найшов, що Бог створив чоловіка правим,
А люди пустились в багато інших помислів.”
Крумкнув й на це той віщуватий: „Наперед далі...”
Тоді перехрестившись, журливо, й погрозливо промовив я:
„Згинь віщий, але чорний ворон,
бо в самоті я, а не самотній –
хрест, воля й віра буде зі мною”
Як марево той віртуальний привид у вранішню зорю змило...
Але ж часто, по тім, ніччю в сутінках душі,
Від світла козацького сонця, що струмениться крізь Палладій,
Тінь від рабі-ворона зі знаком Паллади лягає до зорі...
А в тіні тій душа вмивається мороком роси ?!
/ по завіям від „Тhe Raven” Едгара По та „Оза” Андрія Вознесенського /
