341.
Уходять в даль людських голів горби,
Я зменшуюсь там – мене вже не впізнають,
Але ж в книжках ласкавих та в іграх дітвори
Воскресну я й скажу, що сонце світить.
368.
Були очі гостріші точеної коси –
По чибісу в зіницях й по каплі роси, -
Та ледь навчились вони в весь зріст
Відрізняти в безлічі сузір’я одинокість.
135.ВІК
Вік мій, звір мій, хто зуміє
Заглянути в твої зіниці,
Й своєю кров’ю склеює
Двох століть хребці?
Кров-будівельниця січе
Горлом із земних предметів,
Наймит лиш тріпоче
На порозі нових днів.
Твар, поки життя хватає,
Зберегти в’язи повинна,
Й небаченим грає
Хребтом хвиля сповна.
Подібно ніжному хрящу немовля –
Вік дитячий землі,
Знову в жертву, як ягня,
Ті’мя життя принесли.
Щоб вирвати вік із полону,
Щоб новий світ почати,
Вузлуватих днів коліна
Потрібно флейтою зв’язати.
Цей вік хвилю розганяє
Людською журбою,
Й в траві гадюка дихає
Мірою віка золотою.
Та ще набухнуть бруньки,
Бризне зелені пагін,
Але розтрощено твій хребет,
Мій прекрасний жалюгідний вік.
Й з безглуздою посмішкою
Назад дивишся, жорстокий й слабкий,
Немовби звір, колись зі спиною гнучкою –
На сліди своїх же й лап.
