Яничари – ті й матір катують,
В рідній хаті затоптують в кут,
Якщо совість щербата – плазують,
Якщо пам'ять щербата – манкурт.
Яничари – це тупість і злоба,
В сонних жилах манкуртів – вода,
За верстатом манкурти – худоба,
Та манкурти при владі – … біда…
Хто дати міг – лишає надії.
Хто на захист мав стати – не став.
Яничари – отруйнії змії,
Можновладний манкурт – то удав.
То ж терзають, і топчуть, і душать,
Чужі свині і рідні осли,
Виїдають століттями душу –
Вже й Шевченки щербаті зросли.
Мов чорнобиль, зростають повсюди
Симоненків, кучмів байстрюки,
Вкупі з ними ми всі – лиш пів-люди,
Гідні жалю раби й жебраки
Вкупі з ними – покриткою мати
Між сусідів пихатих бреде,
Хоч не в шлюбі родила щербатих –
Від наруги, від підлих ідей
Наче з вошами – з куцим народом,
Очі долу – Земля шкандиба –
Яничари – помилка природи.
І всієї природи ганьба.
(Дату написання не пам’ятаю, то було ще за часів Щербицького і Валентини Шевченко. «Літературна Україна» визнала вірш гарним, але надрукувати побоялася)
