Холодний вітер – синьоокий вождь
З далеких півночей – сміється без жалю.
І вкотре стука невгамовний дощ
В прозорі вікна зморщених калюж.
І ваші губи тихі і пֹянкі
Ще пахнуть зовсім вранішньою кавою.
І пальці сонця линуть до дахів
І обіймають промінням ласкавим.
Ніхто нічого думать не велів,
І краще вниз летіти з верховіття…
Та я лечу до вас на ваш олімп,
Хоч мої крила тільки ледь помітні.
І ніби ніч вернулась назавжди
Чаклунством довгожданним і непроханим.
І ніби ранок загубив свої сліди,
І ніби я в вас зовсім не закохана.
* * *
– Ви зможете піднятися до хмар?
До синіх гір, до верховіть їх ніжних?
Збирати теплий лагідний нектар
У стомленого сонця з пальців ніжних…
Ви зможете у дивовижну скриньку
Зірки покласти? Вистачить бажань.
Ви зможете ніколи не коритись?!
Ви зможете…
– Занадто вже питань.
Он плине час без страху і жалю,
Минають дні кругами на воді…
Якби ви знали, як я вас люблю!
Я вас люблю сьогодні і тоді.
Весна шепоче щось коханцю-журавлю,
Ще вчора сніг на пагорбі білів…
Я вас люблю! О! Як я вас люблю!
Я вас люблю. Я вас…
– Занадто слів.
* * *
Іномарки на вузькій дорозі –
Чорні мазди, мерседеси білі…
Я стою у черзі за морозивом,
Раптом – погляд ваш з автомобіля.
Так, ви зупинились на червоний,
Мить якусь зеленого чекать.
Та чому тремтять мої долоні,
Й ваші очі щось мені кричать…
Нас п’янить обох вечірнє місто
Ароматним запахом різким.
І в руках у вас, здається, «Вінстон»
Й запальничка з написом таким.
Вам це личить. Справді, дуже гарно
І краватка в цяточку… І плащ.
Жовтий. Ви натисните на гальма,
Та й моя вже черга підійшла.
І чому обом нам так незручно,
Ми ж готові один одному пробачить
Ледь помітні на руках обручки
І зніяковіле «До побачення»,
І цього життя шалену прозу,
І похмурість цих облич довкола…
І навіщо продають морозиво,
І навіщо світять світлофори?
