Я без кінця змальовую тебе,
Мій боже. Перебравши всі декори
І ракурси, домислюю такі,
Що за крамолу мусять постраждати
Від критики, хоча душа – папір.
Душа – папір, і все, що ляже в неї,
Безпечне для вживання у помірних
Гомеопатичних дозах. Боже мій,
Як важко жити в світі, де портрети
На шаржі схожі! О, прости мені.
Прости мені, що я тебе малюю
У білому халаті у лікарні,
В смугастому костюмі у тюрмі,
У дранті ветхому між прокажених,
Стражденнику. Це мій довічний хрест.
Це мій довічний хрест мене зігнув,
Мов квітку серед степу, і покинув
На втіху марам, що летять кружка,
Як ті вакханки, підбігають ближче,
Роздягнені й гидотні. Ніби сон,
Неначе сон, життя пливе в нікуди.
Неначе поле, біле й безконечне,
У йоржиках зимової стерні,
Біжить життя. Й, дощенту загубившись,
Я без кінця змальовую тебе.
