Смерть поспішала за ним –
на високих підборах
задихана екзальтованa сучкa...
О-о, ці панчохи єдвабні
й обличчя бліде за вуаллю...
Дивні очі зелені й пещені ручки,
і погляд з такою печаллю...
Люди казали – ще та вона штучка.
І тільки підбори об брук – цок-цок...
Стук-стук.
*
Коли на розі вулиць твоїх –
Чацького і Міцкевича –
куля наздогнала його постать похилу,
чари твої розсіялися, о Місто.
І з Молоха ти обернулось в могилу.
Хлібина глухо впала на брук.
І він вслід за нею...
Стук... Стук...
**
Хто став знаряддям призначення –
Йозеф, рудий, наче сонях?
Бабій і дотепник Фріц?
Мстивий Карл Ґюнтер?
Чи педантичний Фелікс
у мундирі чорнім, мов крук?
Пане, яке то вже має значення,
коли пайка щоденна
насущного з юденрату
випадає з в’янучих рук...
На брук...
***
Й не стало тебе раптом, Місто...
Ти тихо розтало у тім,
хто вічним пером Деміурга
намалював і Ринок, і Стрийську,
і лоно твоє камінне – родинний свій дім...
Та все ж залишив Бруно
для пані отієї на згадку
парадокс–нісенітницю–просто загадку:
відтоді він живе в Місті тім,
що навіки житиме
в нім.
